Маючи адресу табору, де перебувала моя мама і сестра, я прямо пішов туди. Там сказали, що їх вислали до міста на роботу, бо були часті нальоти аліянтів і німці брали людей до розчищення руїн. Пішов я до одного будинку, де б вони мали працювати, але їх не застав. Сходжу сходами вниз і бачу, що напроти мене йде німець з мамою та сестрою. Я затримав їх і почав щось говорити до німця. Сестра тим часом каже до мами, що впізнає мене. Тоді я представився німцеві (а був це їх «форман») і повідомив, що я приїхав на відпустку і беру своїх родичів зі собою до табору. Він притакнув і сказав, що і завтра не мусять приходити до роботи. Пізніше я дізнався, що він не дуже чемно відносився до них і при другій нагоді я попередив його, що якщо я ще почую якісь скарги, то приїду і розправлюся з ним. Він удавав досить наляканого і обіцяв, що не буде чинити більше труднощів. Спати мені довелося в «ібернахтунґ»[38], де я перебув кілька ночей. Побув я з рідними кілька днів — від 23 до 27 грудня і поїхав назад до Ерфурту. Говорив з ними про все, що приходило на думку, а вони теж розпитували мене про все, що їх цікавило. Вони оповіли мені про своє життя в таборі, втечу з дому перед приходом большевиків. Сестра мало що не була розстріляною, бо коли дивізійники втікали з-під Бродів, вона розпитувала за мною в якогось вояка, який вважав, що розповідати про мене є військовою таємницею і погрозив їй розстрілом. Я був здивований і запитав, чому вона розшукувала мене, знаючи, що я перебуваю на вишколі. Вона відповіла невиразно, що сподівалась, що може я таки буду серед вояків дивізії. Така-то жіноча логіка. Коли я поцікавився, чому тато не виїхав, а залишився вдома, вони відповіли, що він сам цього не хотів. Казав: «А що вони мені зроблять? А хто залишиться на господарстві?» Це міг бути тільки привід, бо тато вже був старий і слабо почувався на ногах. Все-таки надіявся, що вони незабаром повернуться назад, а йому важко ходити. Все-таки нелогічна логіка старших людей, навіть у мого тата. Я оповів їм, що друга сестра з чоловіком і дітьми в Ерфурті і я в них був. Важко було прощатися з родиною, але часу було мало, а дорога до Праги далекою.
1 січня 1945 року, на самий Новий рік, ми приїхали до Праги і тут недалеко від вокзалу і Венцель-площі пішли в «ібернахтунґгайм»[39] недалеко від якогось музею. Там Лялюк почав робити якісь ґешефти з чехом, за що ми всі його ганьбили. Це було вперше, коли над Прагою гуділи сирени протилетунської тривоги. Зенітники навіть підбили ворожий літак і летун на парашуті спустився на землю.
Зразу ж після приїзду всі пішли оглядати місто, ідучи вниз по Венцельпляц або по-чеськи «Вацлавске наместє», розглядаючись за добрими ресторанами. Дуже кортіло приступити до візочка, на якому чехи продавали підігріті ковбаски з гоускою (подовгастою булкою), які своїм запахом приваблювали цивільних, але військовим не випадало цього робити. Пізніше, йдучи вулицями, перейшли міст і оглядали королівський замок Традчани. Наступного дня нас вже зібралося багато і вирішили поїхати далі, до Лєшан, де мала знаходитись наша школа зброї. Адреса пошти була Тайніц ан дер Сасав. Але школа була в Лєшанах, приблизно 40 км від Праги.
Лєшани
Лєшани були виселеним чеським селом, де від початку січня 1945 року почався наш вишкіл у ваффеншулє. Квартирували ми по хатах. Було нас всіх 90, які закінчили школу в Позен-Трескау, сотня німців, а також одна чота болгар, колишніх летунських підстаршин, яких вислали, щоб вони пройшли піхотний перевишкіл. З ними ми швидко здружилися і протягом всього часу нашого побуту в Лєшанах жили в приязних відносинах. Через кілька днів після нашого приїзду припало наше Різдво. Ми разом з болгарами справляли спільний Свят-вечір. Багато з наших привезли різні продукти, а болгари мали зв'язки зі своїм комітетом, від якого отримували посилки, харчі та цигарки. Нас кількох, які з собою нічого не привезли, включено до загалу. Єдине, що ми могли зробити, то пожертвувати наші маркeтенденварен. Була традиційна кутя. Після спільної вечері ми колядували. І тим, і промовами з нашої та болгарської сторони був заповнений Свят-вечір.
Колись у цій школі було розташовано кілька сотень німецьких вояків, з якими ми мали вправлятися, але з огляду на ситуацію їх відіслали на фронт. Ми самі мусіли творити, а точніше замінювати ці підрозділи. Кожен з нас почергово отримував якесь завдання, мусів виробити плян вправ і провести їх, а після завершення ще й обговорити. Командиром нашої ваффеншулє був оберштурмфірер Курт, якого я взагалі собі не пригадую. Зрозуміло, що хтось мусів керувати всім тим, що ми робили. Теорії не було. Одні практичні заняття, марші по компасу, бої в умовах населеного пункту, лісу, бої з партизанами. Цілий округ Лєшан був великий і всюди були різні школи, в яких ми вчилися обслуговувати різні типи зброї. Зокрема, там ми познайомились з совєтським танком Т-34. Спостерігали за наступом штурмових груп на укріплені бункери з використанням вибухових матеріялів, вогнеметів та вживанням ґебальтелядунґ (разом звязаних 6 ґранат), вживанням спеціяльного протитанкового вибухового приладу з трьома маґнетами, які причіплялися до корпусу танка. Нам також показували використання так званого «Голіята» проти бункерів. Ми теж спостерігали за вправами з паком (протитанковою гарматою) і самі вкочували гармату в штелюнґ, розводили станини, дивилися в оптичний приціл і стереотрубу. Проводили вправи з різних видів боїв на місцевості.