На тій самій вулиці, що й станція Венцельпляц, за статуєю Венцеля знаходився старий готель з двома баштами. Мабуть це був той самий, в якому ми ночували, коли вперше прибули до Праги. Венцельпляц (Вацлавске наместє) — дуже широкий бульвар, який тягнувся на три чверті кілометра вниз аж до ріки Влтави або Мольдау. По обидвох сторонах бульвару розташовувалися різні крамниці, кіно та ресторани. Ми вступили до одного з ресторанів, наповнили наші шлунки і запили добрим чеським пивом. Були ми в Празі одну ніч. Опісля ще раз перевірили справу наших чемоданів, але вони мов у воду канули. Довелося без них їхати до Відня.
Приїхали туди саме в момент повітряного нальоту. Побачили як страшно горів північний вокзал Нордбангоф. Трамваї не ходили і ми знову пішки йшли до ібернахтсгайму, що був біля Пратеру. Це були дерев'яні бараки дуже близько біля вассерфартрізенраду, з якого вже була забрана частина вагонів, але за дня він також працював. Примістилися в кімнаті, а я вийшов надвір і оглядав освітлене пожежами небо. Я мріяв, уявляючи собі, як роки тому назад, ще перед Першою світовою війною, десь на цьому місці проходили мої батьки та сестри і забавлялися в Пратері. Стояв, покурював цигарку і мріяв. Пізно ввечері пішов спати. Ранком всією групою поїхали до Українського банку, бо ще у школі видали нам вимогу для отримання в банку 700 марок. В дорозі ці гроші можуть пригодитись. Ледве ми відшукали цей банк на вулиці Каї (мені пригадалось шкільне оповідання «Кai ayc дер Кісте»). Тому я запам'ятав це ім'я. Тільки-но ми ввійшли у банк, як заревіли сирени. Знову налетіли аліянти. Всі поспішали в бомбосховище. Там також опинились банківські службовці. Посиділи ми там півтори години, але вдруге до банку не пішли, бо це було в суботу і він зачинявся раніше. Так дотепер залишилися невиплаченими наші гроші. Ми заховали свої банківські документи і пішли в місто. Не пригадую собі, де ми познайомилися з українцями, що мешкали і навчались у Відні. Вони запросили мене з Михасем до себе. Опісля до нас приєдналися ще двоє дівчат і ми разом поїхали до «ратгаускеллєр» в ресторан.
Відень, столиця колишньої Австро-Угорської імперії, де перебував «найясніший» цісар Франц-Йосиф, до якого наші люди відносились з такою святою побожністю. Наслухався я про нього та його добрі вчинки від своїх батьків та інших людей, які його обожнювали. Надивився я багато фільмів про Відень, про Штрауса-батька і сина, бачив військові балі при дворі цісаря і чомусь уявляв собі віденок як гарних жінок — струнких, веселих блондинок з кучерявим волоссям. А тут дивлюся по вулицях і їх не бачу. Їдемо трамваєм і я озираюсь направо та наліво за уявною в моїй мрії віденкою. І враз побачив її, таку яку бачив у фільмах і яку собі уявляв. Звернув я на неї увагу нашого приятеля-студента медицини, але від нього дізнався, що ця віденка є втікачкою від большевиків зі Східньої України.