Пішли ми до ратгаускеллєр на вечерю і ледве знайшли вільне місце. Мабуть однострій зробив своє, бо ми таки отримали стіл посередині залі. Не пригадую, що ми їли, але був якийсь coyc-тунке, бо говорячи і сміючись, я сильно подув носом і попіл з попільнички полетів до тарілки однієї з панянок. Заля була переповнена, всі говорили голосно, музика грала ще голосніше і всі забули, що надворі війна. Сміялися і запивали пивом, як за старих добрих часів. Одним словом, було ґемітліх[41]. Не пригадую, чи пізно вночі ми пішли пішки на квартиру того медика, але пам'ятаю, що були в нього і він ще з одним добродієм хотіли нас намовити залишитися у Відні. Казали, що нам дадуть цивільний одяг, бо війна вже завершується. Ми відмовилися від цієї пропозиції.
Наступного дня пустилися далі в дорогу. У Відні після виходу з банку ми йшли через парк, а там на лавці сиділи дві молоді дівчини. Коли ми пройшли повз них, вони почали за нами свистіти. Ми не звертали уваги. Ходячи по вулицях, ми зайшли до книгарні, і я, немов щось передчуваючи, купив дешеві словники: англійські, французькі та італійські, а також портфель та кілька зошитів. Далі поїхали до Вінер-Нойштадт.
Там побачили цісарські палати, обдерті, з вибитими вікнами. В цьму місті ми дізналися, що штаб нашої дивізії вже виїхав звідси до Ґрацу або Бруку. Це не була гра в кішки й мишки, бо тоді вся дивізія перемаршерувала зі всім її майном зі Словаччини, де вона довший час перебувала, воюючи з червоними партизанами (совєтськими чи словацькими), а тепер за наказом вищих командирів мала зайняти визначені їй позиції. Ми гонили за штабом дивізії, куди мали прибути і отримати дальше скерування у частини. Кожен в думці просив Бога, щоб якнайдовше це тривало, бо тоді закінчиться цей огляд різних околиць. Закінчиться і настане праця. А тут кінець війни також вже недалеко. В Ґрацу колись стояв мій тато і я мав карточку з видом канатної дороги, яка існувала дотепер. Ми їхали поїздом. Станція була розбита бомбами, місто також. Не пригадую, як це сталося, але коли ми зійшли з поїзда, якась дівчина-німка причепилася до мене з Михасем і завела нас до своєї родини. Вони мешкали в одній з кам'яниць справа при роздоріжжі. Там нас прийняли чаєм з хлібом і опісля ми пішли ночувати до ібернахтсгайму. Опісля ми дісталися до Марбурґу. Дивізії тут знову не застали. Оглянули знищене війною місто і поспішили далі, використовуючи всі можливі транспортні засоби: автобуси, вантажні авта, військові вози. Доганяли штаб шляхом, який нам вказувала польова жандармерія. По дорозі попали в одну місцевість, де був гарний вцілілий будинок. Там ми заночували. Як і на чому ми спали, не пригадую. Добре, що був дах над головою.
В цій місцевості квартирував Волинський курінь і велись переговори про його включення до дивізії. Побували ми в цьому курені і побачили гарних хлопців, озброєних совєтською зброєю — максимами, дігтярями, фінками[42] та крісами. Одягу їхнього вже собі не пригадую. Прийняли нас щиро і розбалакалися про їхню долю. Наша була незавидна, а їхня ще гірша. Я познайомився з одним бунчужним, здоровим дядьком з пишними козацькими вусами. Ми оглядали їхню зброю і тоді я вперше взяв в руки фінку, про яку я знав ще з 1938 року, але ніколи не тримав її в руках. Звичайні російські кріси, максими та дігтярі були для мене як хліб з маслом. Ввечері ми повернулися до свого замку, де знову заночували. Наступного дня не знаю яким чином ми отримали порцію маркетенденварен. Всі добре випили і були веселі.
Вже після війни вийшла книжка, написана начальником штабу дивізії Вольфом-Дітріхом Гайке, в якій описано Волинський леґіон, що мав бути приєднаний до дивізії. Частина його втекла до четників, а їхнього керівника підступно вбили. Не знаю, чи це було перед нашими відвідинами, чи після того. Тільки за датами цих подій можна остаточно визначити правду. Згаданого вище бунчужного я бачив, коли ми перебували в полоні в Ріміні.
З розташування Волинського куреня наступного дня виїжджали вантажні авта в сторону розташування штабу дивізії. Нас підвезли.
В людей на підпитку чомусь завжди справи доходять до зброї. Я хапався за пістолет, тим більше, що мої товариші пробували його в мене забрати. Вони хапали мене за руки, бо думали, що я хочу стріляти. Коли я вияснив їм, про що йде справа, дали мені спокій, але пильнували поки не прибули на місце, де треба було висідати. Далі вже пішки ми подалися до міста Штраден. По дорозі зустрічали відсталі групи стрільців, які також доганяли головний відділ дивізії. Ідучи через ліс, побачили при дорозі тіло стрільця, який скинувши черевик, пальцем ноги натиснув на спуск свого кріса і завершив порахунки з життям. Невідомо, чому він це зробив. Був ще молодий, не бачив світу і мабуть не мав ще серйозних випробувань у житті. Лежав блідий, а кріс на ньому. Видно, що страх був сильніший від смерті.