Якось я дізнався, що мій тіточний брат Осип Зачко, який добровільно виїхав до Німеччини на «континґент», згодом пішов до дивізії і перебував у 30 полку. Я почав випитувати про нього у тих вояків, яких зустрічав по дорозі. Оповідали як звичайно в таких випадках: «Чули про такого, недавно тут був, але десь пішов». Немов крізь землю провалився. Але добре, що десь тут він є і може пізніше його зустріну. Востаннє ми бачилися у 1942 році.
По дорозі ми зустріли військові вози, що їхали до Штрадену, і підсіли до них. Перед вечером прибули в містечко. Нам показали, де знаходиться штаб і послали спати до великої стодоли. Зранку ми мали прибути в штаб і отримати призначення в частини. Полягали спати на соломі покотом один біля другого, тісно немов оселедці в бочці. Коли вночі поверталися з боку на бік, то мусіли робити це всі одночасно. Над ранком боліли нас обидва боки, бо спали одягнуті, не знімаючи поясів. Боліло після такого сну і попід грудьми.
Як тільки надворі стало світло, почали ми вмиватися та готуватися до збірки. Разом з іншими я роздягнувся до пояса і, набравши води з криниці, яка була на подвір'ї, мився до половини тіла, аж посинів від холоду. Після того поснідали зі штабної кухні і біля 10 години розмістились півколом в саду, де знаходився штаб. За дорученням генерала Фрайтаґа звіт здавав Саєвич.
Фронт у Ґляйхенберґу
Коли ми стали півколом, вийшов генерал Фрайтаґ в супроводі ґрупенфірера Вехтера, який саме прибув на фронт. Після повідомлення Саєвича про наше прибуття до дивізії, Фрайтаґ звернувся до нас з короткою промовою, а опісля говорив Вехтер. Вони привітали нас з прибуттям на фронт. Настав поділ по полках. Не знаю, як це сталося, але я помінявся з кимось на 30 полк, щоб бути разом з братом. Коли ж вияснилось, то цей хтось замінився зі мною на 29 полк, який був на той час найбільш потріпаним в боях і поніс великі втрати серед старшин. Таким чином, я не хотячи цього, знову повернувся у свій полк. Ще до вечора ми бачили як санітари на носилках приносили скривавлених старшин. Я думав собі: «От і будеш мати те, що сам хотів».
Ввечері ми всі були в саду. Підійшов Вехтер і почав вияснювати становище наших і совєтів на фронті. Нам здавалося, що він постійно звертався до нашого маленького гурту. Потім почав пояснювати розташування сотень на Штраднер-Коґель. Кожного разу, коли він щось сказав, я замість відповідати «Яволь, гер ґрупенфірер», обмежився тільки словом «Яволь». Коли він від нас відійшов, один з товаришів запитав у мене, чому я постійно повторював «яволь». Я відповів, що з тими всіма листками, що він мав на ковнірі, я зовсім забув його звання і не знав чи він ґрупенфірер, чи оберґрупенфірер. Зрештою, ми до цього часу ніколи не зустрічалися з ґрупенфірером.
Помимо помилки з поверненням в полк, я був з цього задоволений. Десь перед полуднем всі ми з 29 полку пішли дорогою, що вела вниз від Штрадену і відтак наліво від Ґляйхенберґу. Десь там в Траутстмандорфі мав бути третій батальйон, до якого ми прямували. Куди пішли інші, я не бачив і не питав. Було нас в групі шестеро. Ішли не поспішаючи, бо чого спішити поперед батька в пекло. По дорозі розглядалися навколо себе як виглядає ця ґелєнде[43]. Ця дорога йшла широкою долиною, а праворуч десь там в лісі вже були большевики. На щастя, ніхто в нас не стріляв, а горбки з правої сторони ще належали нам. Вже далі зістали ми обстріляні з ручної зброї і мусили йти обережніше. Часом йшли ровами, часом переходили поза деревами. Йти відкритою дорогою було небезпечно. В обідню пору ми затримались у якомусь селі і перекусили, хто чим мав. Хати були покинуті мешканцями, але особисті речі були в шуфлядах. Проте все було перевернуте вверх дном. Навіть оксамитова коробка від невеличкого пістолета була порожньою. Не пригадую, чи була в стайнях худоба. Перейшли залізничну колію і за нею ще кілометр дороги.
Тут хтось сказав, що зліва від цього місця був штелюнґ нашого ґранатомета, яким командував Кухар. Вони отримали «фольтрефен» (пряме попадання міни або стрільна) і всіх їх там побило. Нас троє пішли далі, а Мотика та інші — ще в іншу сторону. Кухаря я ще пам'ятав з Гайделяґеру і мав його на світлині. Ті, що були за позицією, були тільки поранені. Повернули ми наліво і підійшли до першої хати Траутсмандорфу. Знову хтось оповідав, що попереднього дня большевики оточили хату і ганяли за нашими довкола неї, а наші бігали за ними. Ніби бавилися в кішки-мишки, аж поки большевиків не відбили і не прогнали на другий бік дороги. Вони вбили двох чи трьох стрільців. Коли ми зайшли в село, якраз ховали біля церкви цих стрільців. Представились гауптштурмфіреру Діце, командирові батальйону. Відповів нам коротко, призначивши мого колеґу до однієї сотні, а мене — своїм адьютантом. Сам пішов на похорон. Сидимо і не знаємо, що робити. А може він погано сказав, почекаємо, поки не повернеться. Тоді знову повторили те, що сказали першого разу, а він знову своє.