Я передав наказ підстаршинам, пояснив що будемо робити і рушили в дорогу. Ішли повільно, щоб в темряві не стукнути чолом до дерева і не розгубитися. Результат не був надзвичайний. Коли дійшли до кінця, тобто поставили останнього вояка, і хотіли повернутися назад, щоб перевірити лінію, в ній нікого не було. «Куди ж вони всі поділися?» — думав я собі. З кількома людьми, що залишилися зі мною, я пішов далі, щоб встановити зв'язок з існуючою лінією. Йшли повільно, прислуховуючись до кожного шелесту навколо нас. Вийшли на вузьку дорогу і повільно її перейшли. Вже вийшли з лісу і думали, що десь тут мають бути наші. Затримуюсь кожної хвилини і намагаюсь зорієнтуватись. Аж тут до мене підійшов стрілець і перед тим давши сиґнал звуком «пст», щоб я затримався. Він пояснив, що наша лінія вже позаду біля придорожніх кущів, а ми вийшли вперед і може вже зайшли у лінію ваньки. Вони бачили, що ми йдемо і пропустили нас, бо думали, що це патруль, і тільки від заднього стрільця дізнались, в чому справа. Ми ще обережніше як йшли, повернулись до наших передових постів і встановили з ними контакт.
Лише на світанку я повернувся до бункеру і при денному світлі розшукав своїх розгублених вояків та розставив їх знову на місця. Перебули ми так кілька днів, а опісля згорнули лінію. Я перебував з Козаком, або проходив по лінії, перевіряючи стійки.
Від замку вниз, через ліс і широку поляну, яка виглядала мов природній доступ в наші лінії, аж до горбка та лісу справа мала тримати оборону п'ята сотня. Підійшовши трохи вперед, на віддалі яких 100 метрів ми бачили наших вояків, бо там був ряд хат і мабуть у них розміщувався штаб цієї сотні.
Був випадок, що большевики прорвалися навколо замку і намагалися його захопити. Був момент, коли ми не знали, чи він у наших руках, чи в большевицьких. Тоді посилав мене поручник Козак на перевірку. Взяв я з собою один рій, бо в лісі важко вести за собою цілу чоту, і пішов. Я мав дізнатися, чи там надалі є наш спостережний артилерійський пункт, на якому мав бути хорунжий Гаврилів. Дорогою через ліс пішли ми до замку. Було вже темно, коли дійшли до дороги і містка, який у давні часи мабуть був звідним мостом. Тепер він був постійним, з бетонним поруччям. Під ним замість давньої прірви проходив маленький ярок. Зразу за містком виднілась брама і дві вежі над нею. Ми обережно підійшли під саму браму і побачили, що вона зачинена. Хто за нею? Свої чи ваньки? Я почав півголосом кликати: «Уштуф Гаврилів». Добре, що сказав уштуф, бо через деякий час згори хтось відізвався і я сказав, чого ми прийшли. Тоді відчинили бічну хвіртку і ми ввійшли всередину. Сказали мені, що стійкові над брамою почули, що хтось підходить і думали, що це бoльшeвики. Вже готові були кинути до нас кілька ручних ґранат, але почувши слова «уштуф Гаврилів», вияснили справу і тому ми не отримали смертоносних гостинців.
Ми перейшли через подвір'я і ввійшли до будинку. Там знаходилась радіостанція та охорона замку. Був там хорунжий Мотика, разом з яким ми йшли зі штабу дивізії. Він був чотовим першої чоти. Також був уштуф Рубич з артилерії, військовий звітодавець та вогневий керівник артилерії, інший військовий звітодавець мабуть Лисяк та ще якийсь старшина, здається уштуф Вільднер. Коли добре розвиднілось, ми разом сфотографувались в одній з кімнат замку. До інших кімнат я не заходив, бо вони були недоступні через обстріл совєтами, або були зруйновані їх артилерійським вогнем. Перед тим, як ввійти до замку, я вислав стрільця до Козака з повідомленням, що замок в наших руках.
Жаль, що не можна було його краще оглянути, бо на кожному кроці відчувалась романтика давніх часів. До цього часу я не був в жодному замку, а тут бачив тільки руїну. Знайшли ми там старовинні мечі (це видно на нашій світлині). Я обмежився тим, що взяв собі срібну ложку, щоб мати чим їсти, і довгий на півметра мундштук. З ним ми мали забаву, коли совєти стріляли по вогнику цигарки, а ми стояли заховані за деревом. На жаль, уша Головко позичив його від мене і якось необачно зламав. Пізніше, коли я вже був в іншій сотні, я дізнався, що в замку також був Міцінґер і шукав за золотом. Йому пощастило знайти золотий зливок в одній зі стін, але довго він ним не тішився, бо незабаром його хтось з наших застрелив (навмисне чи випадково?). А може це зробив ворожий снайпер? Поховали його на цвинтарі в Фельдбаху. Невідомо, що сталося зі знайденим золотом.