Пізніше бачився я з Козаком у Мюнхені і пригадував йому, що він винен мені з тих часів ще пляшку коньяку, але він дивився на мене мов на золоті ворота і нічого не пригадував. Але мусів поставити мені дві пляшки з нагоди підвищення свого звання. Після того, наступного дня десь перед обідом покликав мене Козак і повідомив, що в п'ятій сотні поранено сотенного хорунжого Яремовича. Я отримав наказ перейти туди і очолити сотню. Це було недалеко від замку, а штаб сотні був у хатах, які ми вже бачили. Хоча це все було в лісі, було досить вільного місця, де не було жодних дерев і наші окопи вели від замку через поляну аж до другого горбка.
Найгірше було на рівному місці, бо в обідню пору, коли добре припікало сонце, стрільці засинали в окопах після нічного чергування. Тоді ваньки підкрадалися і прямо за вуха витягували їх з окопів і вели до себе. Стрільці, що були поруч, і прокидалися, почувши шум, не наважувались стріляти, щоб не вбити серед відповзаючих ворогів і свого товариша. Оповідали, що таке сталося тоді і в цій п'ятій сотні, до якої я тепер йшов.
Коли я прибув у сотню після того, коли забрали хорунжого Яремовича, то один з його чотових автоматично перебрав сотню під свою команду, а я став на його місце. В першу чергу я пішов перевірити зв'язок з нашими сусідами справа. Зліва ми вже його мали, бо це була сотня Козака.
Обережно я перейшов через поляну і увійшов в ліс, який тягнувся і через сусідні горби. На галявині стояла група старшин, що вели між собою розмову. Я привітався з ними і не зауважив, що на пеньку сидів старший, мабуть гаштуф або штубаф, який напевно був командиром полку. Я вибачився перед ним, що його не зауважив, бо за статутом я повинен був спершу привітатися з ним і пояснити для чого сюди прибув. Він добродушно відповів, що кожен може зробити якусь помилку. Це був один з батальйонів 30 полку. Між старшинами я побачив мого колишнього інструктора з вишколу з 12 сотні, який з уша дослужився до уштуфа. Ми щиро привіталися. Впізнав я між ними хорунжого Тарнавського, який пізніше був з нами в Італії. Товариші прозивали його пташком.
Потім я повернувся до сотні і почалася нова служба. Ходив знайомитись з стрільцями, підбадьорював їх і пильнував, щоб все було в порядку. Вночі треба було бути чуйним до всіх звуків, а вдень бути обережним. Кожен стрілець мав для себе ямку-окоп. Гора була кам'янистою і не всім хотілося видовбувати повні окопи. Ходи сполучення були практично символічними, бо були дуже неглибокими. Звичайною лопатою було важко їх копати. Зрештою стрільці постійно були під обстрілом совєтських снайперів і тому не могли копати далі. Якось коли несли обід в окопи, ваньки підстрелили стрільця з їжею. Хлопець впав і кричав від болю, а підійти було неможливо через вогонь снайпера. Вже й другого підстрелив. Добре, що не цілився в голову, бо живими вони б не залишились. Якось прийшли санітари і обидвох винесли з поля. Снайпер більше не стріляв, може заговорила у нього совість.
Наступного дня прийшов оштуф Підгайний і перебрав сотню, а уштуф Мотика став чотовим іншої сотні. Поручника Підгайного ми ще пам'ятали з вишколу в Гайделяґері, а опісля після Бродів він прибув до нас в Познань. Ми його знали і були раді, що він отримав сотню. Одного разу я вирішив дати собі раду зі снайпером, що засів десь між галуззям дерев. Взяв я ушу Головка і ми пішли на стрих однієї з хат, звідки ми могли бачити цілу околицю та ліси навколо Ґляйхенберґу. На стриху ми відсунули одну дошку з даху і я почав оглядати все перед собою. Але ваньку треба було спровокувати до пострілу. В певний момент мені здалося, що щось зауважив: ніби блиск від люфи або оптичного прицілу. Але блиснуло там, де не повинно нічого бути. Я вказав на це місце Головкові і він туди стрельнув. Через хвилину ванька також побачив відблиск нашого далековида і почав на нас сипати кулями. Ми довго не чекали і не досягнувши своєї цілі швидко злізли зі стриху.
Дорога, яка йшла попри нас, робила невеликий поворот направо, а опісля наліво і далі вела прямо. Десь там ще далі вона з'єднувалася з дорогою, яка йшла від замку. На першому повороті ми поховали одного вбитого стрільця. Ніяк не пригадую обставин його загибелі. Ми поховали його під кущами біля дороги. Я в кількох словах попрощався з ним, бо він був з моєї чоти. Також кілька слів на прощання сказав Підгайний.
Мотика — подарунок для хорунжого Мотики…
Наші стрільці завжди всюди нишпорили. Одного разу, оглядаючи подвір'я, натрапили на дерев'яну коробку. Всі думали, що всередині будуть якісь цінні речі, але на превеликий подив витягнули з неї грубу, як старовинна Біблія, куховарську книгу.