Траплялось, що в таборі помирали стрільці. Переважно вони помирали в шпиталі Чезенатано, що містився за кілька кілометрів на північ від Ріміні. Туди перенесли наших медсестер з Ріньйоне. Наших вояків поховали в Червії, поставивши їм гарні військові хрести та меморіяльну дошку, але пізніше їх всіх разом з іншими могилами полонених було перевезено до «Пассо делля Фура» між Болоньєю та Флоренцією. Разом ми залишили там 39 гробів. Похований там також хорунжий Іван Іваник, товариш з вишколів, який помер в Ріміні після проведеної операції на апендицит. Після операції в шпиталі він захотів води, а хтось «мудрий» подав йому напитись. Помер перед обідом 20 травня 1946 року. Був він нашим добрим товаришем на всіх вишколах. Був він добрим знайомим Мотики та Старосольського, які постійно над ним жартували, кличучи «Іваник го-го-го».
Приходив до нашого шатра мій і Зачка краянин зі Старого Самбора наш добрий знайомий Евген Гумецький, який протягом якогось часу навчав мене грати на ґітарі і належав до таборового хору під керівництвом поручника Гумініловича, а пізніше Пасіки. 12 липня 1946 року ми дуже весело справляли свято Павла і Петра. Добре випили, говорили багато віців[48], наробили багато світлин. Прийшов тоді до мене знайомий з передмістя Старого Самбора (з Смільниці) Володимир Корнацький. Служив він при українській поліції, але зголосився до дивізії, попав до Ріміні і тут знайшов мене. Приходив до нас часто і був дуже «цакіґ» та «пририсовий».
В той час ми «вже поросли в пір'я», отримували з кухні добрі харчі і крім належних нам порцій мали ще «цузац»[49]. Попродали деякі особисті речі і мали трохи італійських лір. Пошили собі цивільні одяги та дощовики, або купили їх в італійців. Брати Рудавські замовили собі в кравця шкіряні тірольські штани, якими дуже гордились. Маючи такі «лєдергозен», могли сміло видати себе австрійцями-тирольцями.
З нашого боку ми намагались зробити все можливе, щоб якось звідси вирватись. Зачко пригадав собі, що наша тітка ще раніше виїхала до Америки і там вийшла заміж. Пригадав її ім'я та адресу. Ми написали до неї і поцікавились, чи вона може надіслати нам «афідевіт»[50], щоб ми до неї приїхали, бо в нашому таборі дуже скрутна ситуація. Листа ми вислали через отців у Римі, а через якийсь час отримали бажані «афідевіт». Це дуже нас втішило, але покищо нікого до Америки не пускали, тому далі жодних кроків у цій сфері ми не робили. З табору не було ніяких можливостей виїхати, але ми подумали, що з цього колись може щось вийти і тому заховали «афідевіт».
Одного дня я вирішив сам поїхати до Риму, виробити потрібні документи і самому побачити, що можна буде зробити надалі. Разом з робочою командою я вийшов за браму і добрався до найближчої залізничної станції, щоб сісти на поїзд до Риму. Тоді всі команди, що виходили поза дроти, мали справу з польським корпусом. Вояки цього корпусу нам співчували і допомагали як могли. Зі мною їхали кілька наших, що також хотіли втікати. Коли ми вийшли з авта, нас завели до якогось будинку із заслонами замість стін, а команди, з якими ми приїхали, пішли в свою сторону. Один з тих поляків намагався бути дуже офіційним і запитував, хто ми такі. Інші поляки його заговорили і він перестав нами цікавитися. Коли вже після обіду наші поїхали, ми ще протягом якогось часу побули в схованці, аж доки не прийшов один з корпусників і сказав, що можемо з неї виходити. Він завів нас до однієї італійської родини і передав нас в їхні руки. Також попросив, щоб нам купили квитки на поїзд до Риму. Ми не дуже потерпали про нашу долю, бо в найгіршому випадку нас могли повернути до табору. Ми були молоді, повні енерґії і ніщо нас не лякало. Поїзд від'їжджав перед вечером. Ми розмістились в кількох місцях вагону і над ранком вже були в Римі. Не знаючи міста, сіли в трамвай, запитавши перед тим, чи їде він в сторону Пасаджіята дель Джіянікольо. Отримавши позитивну відповідь, зайшли в трамвай і попросили кондуктора, щоб вказав нам, коли виходити. Коли приїхали, то ледве знайшли цю вуличку.
Прийшовши туди, я попросив побачення з Кир І. Бучком, бо сподівався з його допомогою вибратись на навчання до Іспанії. Не буду фантазувати, як там далі було, але зазначу, що з того побачення нічого не вийшло, бо вибрана для навчання група вже виїхала. Мене потішили обіцянками на майбутнє. Зате я дізнався, які потрібно було мати документи, щоб вільно пересуватись в межах Італії. Тому не витрачаючи даремно часу, я вирішив знову повернутись до табору, надіючись, що незабаром мене перешварцують і може навіть не зауважать моєї відсутности. Приїхав я назад до Пессаро і там через наші робочі групи знову дістався до табору.