Для всіх моїх знайомих це було великою несподіванкою, а також і для мене, тому що мій бунчужний поспішив зі звітом і подав мене як відсутнього. Тому я, хорунжий першої сотні, почав фіґурувати, як якийсь невідомий стрілець. Зате я ставав при збірці між стрільцями і не ніс жодної відповідальности, тільки займався, самим собою.
Під час поїздки я мав можливість використовувати свої знання італійської мови і дізнався, чого мені ще бракує, щоб поповнити знання. Тим часом з табору почали втікати все більше старшин. І то найголовніші, про яких я б навіть не подумав. Переважно ті, яких дружини або рідня не дали про себе знати і їм не хотілося їхати з усіма до Англії «відробляти» за кекси, якими нас годували англійці. Родини з Інсбруку, Мюнхену чи Реґенсбурґу присилали своїм рідним посвідки, які вони повинні були представити владі, якби їх зловили при переході кордону. Ми, використовуючи зразки печаток, самі почали їх виробляти, і вписували у підроблені посвідки прізвища, які були потрібні. До мене через свого довіреного звернувся поручник Підгайний, прохаючи, щоб я звернувся до українського комітету в Інсбруці. Я погодився і почав над цим працювати. Це було одне з джерел нашого доходу. Друге джерело — це перепродаж англійських цигарок, які купували десь в околицях Торіно, і перепродували в таборі. Спробував я раз із Зачком, але тільки повернули собі гроші, не враховуючи витрат на квитки. Забагато вже було цигарок на ринку і ми трохи запізно до цього взялися.
Помимо моєї першої невдачі з нашими офіційними чинниками — світськими і духовними, ми не покидали своєї ідеї на майбутнє. З часом я побачив, що мої знання італійської мови приносять мені успіхи і почав всіляко їх поглиблювати. Одночасно продовжував вивчення французької мови. Наступного разу, коли я знову вибрався до Риму 22 грудня 1946 року, в поїзді я зустрів Олеся Масляка, полковника Барвінського та ще трьох осіб, прізвища яких я вже забув. Їхали ми туди, щоб виробити собі в італійської влади документи для леґального проживання в Італії. Перш, ніж іти на прийом у відповідні установи, ми зайшли на площу перед церквою св. Петра і побачили як Папа благословляв всіх присутніх на площі людей. Я навіть маю світлину цього моменту.
Спочатку ми пішли в префектуру, де за оплату отримали нотаріяльну посвідку, підтверджену чотирма підписами, про те, що ми не були карані в Італії. Потім заповнили два примірники «соджіорно»[51], подаючи адресу комітету: Пассаджіята дель Джіянікольо, ч.7. Якщо хтось не мав свідків, які вимагались по закону, то перед сходами стояли охочі, щоб посвідчити за певну винагороду. Так зробили ми з Масляком, а чи зробив так полковник Барвінський — не знаю. Я отримав також посвідчення з Комітету, підписане Поліщуком, про те, що я такий-то є студентом, бо такий запис я мав на студентському посвідченні, але за порадою Поліщука я подав, що слюсар. Проте він передав це неправильно і замість слюсар в посвідченні мені записали професію бляхар.
Що далі сталося з іншими, я не знаю, але вирішив перечекати свята і з чиєюсь допомогою винайняв кімнату в однієї старшої італійки, де я перебував, оглядаючи Вічне Місто. Одного разу ми трохи випили і я пізно повернувся на квартиру. Господиня вже переживала, але я їй пояснив, що це «джіорно ономастіко»[52] і вона заспокоїлась. Початок 1945 року я зустрічав у Празі, а 1947 року в Римі. Через кілька днів після цього я знову виїхав до табору.
Тепер, маючи все необхідне для втечі, я був готовий кожної хвилини це вчинити, але очікував тільки сприятливої ситуації. Мій брат не захотів втікати зі мною, зате Корнацький був радий, що має когось до компанії. Момент для втечі таки наступив. 20 квітня 1947 року я, Володимир Корнацький, Микола Бей, Іван Бойко, хорунжий Ткачик та Онисько Безушко виїхали з нашого табору до Риму. Там ми зайшли до українського комітету, де отримали дальші вказівки, як виїхати до Франції. Звідти ми поїздом прибули до Торіно, а там отримали дальші вказівки, як і де перейти границю до Франції. В поїзді до нас приєдналися ще троє втікачів. Разом стало десять осіб і я аж почухав потилицю, бо з такою групою можна було йти в атаку, але як прослизнути через кордон? Тим більше, що тільки один з них знав трохи французьку мову і вся відповідальність лягала на мене.