— Годі, — сказав він, — кашель — дурниця; він не уб’є мене. З кашлю я не помру.
— Ну що ж, — відповів я, — і справді, я не подумав би дурно Вас турбувати; але Ви повинні як слід берегтися. Потягніть-но цього — це Медок,* він захистить Вас од вогкости.
Я одбив шийку одній з пляшок, витягши її з числа подруг, що лежали довгою лавою далі.
— Пийте, — сказав я, подаючи йому вино.
Він підморгнув мені і підніс вино до губів. Він гаявсь і фамільярно до мене покивував, а бубонці дзвонили.
— П’ю, — сказав він, — за мерців, що лежать тут довкола.
— А я за Ваш довгий вік.
Він знову взяв мене попід руку, і ми рушили далі.
— Які величезні підземелля, — сказав він.
— Монтрезори, — я відповів, — це великий, численний рід.
— Я забув Ваш герб.
— Золота величезна людська нога на лазурному полі; вона давить змію, що звилася і вгризлась жалом у п’яту.
— А девіз?
— Nemo me impune lacessit.*
— Ловко! — сказав він.
Вино вигравало йому в очах і бубонці дзвонили. Мою власну уяву розігрів цей Медок. Поміж стінами із навалених купою кісток, упереміж з барилами й кухвами, ми пройшли аж у найдальші глибини підземелля. Я знову став і на цей раз зваживсь узяти Фортунато за руку повище ліктя.
— Салітра, — сказав я. — Гляньте, її більшає де-далі. Вона, як мох, звисає із стін. Ми під ложем ріки. Тут вогкість стікає краплями поміж ці кості. Ні, вертаймо назад, поки не пізно. Ваш кашель…
— Це пусте, — відказав він, — ходім далі. Але перше, іще ковток — де Ваш Медок?
Я розбив і подав йому пляшку Де Ґраве.* Він випорожнив її одним духом. Очі йому спалахнули диким вогнем. Він зареготав і підкинув пляшку угору з жестом, що його я не зрозумів.
Я глянув на нього здивовано. Він повторив свій жест — чудний якийсь жест.
— Не розумієте? — він спитав.
— Не знаю, — відказав я.
— Так Ви не в братстві?
— Як?
— Ви не належите до масонів?
— Так, так, — сказав я, — так, так.
— Ви? Неможливо! Ви масон?
— Масон, — відказав я.
— Знак! — сказав він.
— Ось він, — я відповів, витягаючи каменярську лопатку з-поміж складів мого roquelaure.
— Жартуєте, — скрикнув він, подаючись кільки кроків назад. — Але ж ходім до Амонтільядо.
— Хай буде, — сказав я ховаючи лопатку назад під плащ та подавши йому знову руку. Він тяжко на неї оперся. Ми пішли далі своїм шляхом, шукаючи Амонтільядо. Ми поминули шерег низьких склепінь, спустилися, знову пройшли іще далі і, спустившися знову, прийшли до глибокого склепу, де в задушливому повітрі наші факели не світились, а радше тліли.
В найдальшому закуткові склепу одкрився іще один, менший відділ. Його стіни були облямовані людськими останками, що громадилися аж до склепіння вгорі, як у старих катакомбах Парижу. Три сторони цього другого відділу мали іще цю оздобу. Від четвертої кості були поодкидані і лежали мішма по землі, в одному місці згромаджені височеньким валом. За цією стіною з накиданих кісток ми побачили іще одну нішу, углиб на яких чотири фути, ушир — на три, височиною — на шість чи сім. Цю нішу не призначалося, видно, ні для яких спеціяльних завдань; вона становила просто переміжок між двома величезними підпорами, що на них лежало склепіння катакомб, а тилом їй була одна із зовнішніх стін, виведена з міцного граніту.
Даремно спитувавсь Фортунато освітити глибину цієї ніші, піднісши свій тьмяний факел. Слабе світло не дозволяло нам побачити її межі.
— Будь ласка, — сказав я, — отут і є Амонтільядо. А що Лукезі…
— Він невіглас, — перебив мій друг, непевним кроком рушаючи далі, а я ішов за ним слід у слід. Він зразу досяг краю ніші і, побачивши, що далі не пустить суцільний камінь, ошаліло став. Ще мить – і я прикував його до граніту. На гранітній поверхні були дві залізні клямри, яких два фути одна від одної в горизонтальному напрямі.
З однієї звисав короткий ланцюг, на другій був висячий замок. Перекинувши ланцюг через поперек, це було діло кількох секунд — замкнути його. Фортунато занадто був вражений, щоб опиратися. Витягши ключа я відступився з ніші.
— Поведіть-но рукою по стінах, — сказав я, — хіба ж не чуєте там салітри? Справді, тут надзвичайно вогко. Ще раз дозвольте благати Вас повернутись. Ні? Тоді я доконче мушу покинути Вас. Але перше мушу віддати Вам всю невеличку увагу, яка тільки є в моїй силі.
— Амонтільядо! — погукнув мій друг, досі іще не отямившись від несподіванки.