Але через три години на борту рейсового катера він уже підпливав до причалу головної бази Північного флоту.
Багато днів і тижнів не бачив він цього міста в сопках, — міста, позбавленого дітей і дерев, збудованого на голих гранітних скелях, відшліфованих постійними шаленими вітрами, що віяли з усіх тридцяти двох румбів.
Уже рейсовий катер пройшов лінію протичовнових бон, огинав пологий, де-не-де рябіючий дерев'яними будинками Катерининський острів.
Несподіваний сніговий заряд закрутився в повітрі, жорсткою крупою осів на сірих чохлах і на ворсі шинелей. Миттю насунулася і промчала зима, і знову засяяло сонце, заблищали вікна будинків бази, всіма кольорами райдуги заграла вода затоки.
Темнішали пологі гранітні горби, світлішали на них вузькі місточки-трапи, які перетворювали все місто на величезний кам'яний корабель. Уже з причалу було видно центральний міський стадіон, важкий, схожий на форпост рицарського замка будинок штабу на схилі сопки.
Біля трапа старшина перевіряв документи тих, що сходили на берег. Затримав погляд на Медведєві. Якийсь капітан, довгоносий, у круглих окулярах, ходив по пірсу, ліниво милуючись райдужним забарвленням затоки.
Медведєв пройшов уздовж низького борту есмінця, що стояв біля причалу.
Довгі, напівприховані водою корпуси підводних човнів, мов сплячі алігатори, погойдувалися вдалині. На рейді стояв білий англійський корвет, біла шлюпка пливла від його борту до берега.
Група англійців, голосно розмовляючи, йшла з боку стадіону. Прислухавшись до швидкої шелестячої мови, старший лейтенант розібрав: розмова йшла про щойно закінчений футбольний матч. Англійці зрівнялися з Медведєвим. Чорні клейончаті плащі, безкозирки з дуже високими денцями і куцими полями, у офіцера — високий кашкет. Офіцер пройшов, не козиряючи; матроси посторонилися, доторкуючись до безкозирок, дивлячись на Медведєва водянистоголубими очима, які блищали спортивним азартом і здивуванням.
Вони говорили про російське полярне місто, моряки якого щойно виграли матч з рахунком 9: 0 у британської команди, що прибула сюди з батьківщини футбола…
Медведєв зійшов з помосту.
Стрибав прямо по камінню, навпростець перетинаючи проспекти, поспішаючи до двоповерхового будинку верхньої лінії, в який не заходив стільки тижнів.
Пірамідка підгнилих східців, що йшли з ганку по обидва боки високого під'їзду. Спочатку, приїхавши сюди, Настя, дружина, завжди дивувалася: навіщо тут будують такі високі ганки? Потім, побачивши полярні снігопади, вирішила: щоб не занесло заметами вхідні двері…
Медведєв увійшов у під'їзд. Як і раніше, відчинені двері квартири, які ніколи не замикалися. Порожня прихожа у холодному електричному освітленні. На запиленій вішалці в кутку білий офіцерський кашкет без емблеми, що невідомо, як сюди потрапив…
Медведєв витягнув ключ з кишені. Відімкнув кімнату, яка стільки часу була запертою. І як тільки ввійшов до неї, здивувався: навіщо так квапливо, з невиразним сподіванням на щось нове, радісне прийшов сюди?
Усе тут було — колишній зруйнований затишок і теперішнє глибоке запустіння. Крізь розбите від бомбардування запилене скло денне світло падало на рожевий шовковий абажур над столом, на напіврозчинену дзеркальну шафу, на два акуратно застелені ліжка, які стояли попід стінами.
На одному з ліжок досі лежав наспіх ув'язаний картатий портплед. Настя спочатку вирішила взяти його з собою; а потім, коли загули мотори над дахами, квапливо забахкали зенітки і вдарила з рейду морська гармата, так і залишила на ліжку. Стояв на краю стола поламаний олов'яний солдатик, за яким Альоша так гірко плакав — уже пізніше, на борту буксира…
— Прибрати б кімнату треба, — сам собі сказав уголос старший лейтенант. Його голос, звиклий до корабельних команд, неприродно дзвінко пролунав у кімнатній тиші.
Він провів пальцем по столу. На пальці лишився бархатистий сірий шар. По скатерті простяглася біла виразна смужка.
Медведєв сів на ліжко. Зараз же встав, старанно обтрушуючи штани. Промайнуло в дзеркалі кістляве смугляве обличчя із зачесаним назад волоссям, з очима, які сумно дивилися з-під почервонілих повік.
— Постарів ти, Андрію! — знову вголос сказав старший лейтенант, причиняючи дверці дзеркальної шафи.
Розстебнув сумку протигаза, обережно дістав знімок. Лак фотокартки трохи покоробився і пожовк на краях від полум'я і води. Неначе потемнішало, стало старішим обличчя дружини з широко відкритими очима. Тільки Альоша посміхався, як і раніше, дивлячись кудись вбік, в далечінь…
Куди повісити карточку? Звичайно, поки що сюди, на те саме місце — над ліжком. Але цвяшок, який ледве тримався у стінці, похитнувся, рамка сковзнула за ліжко, Медведєв ледве встиг підхопити її.