— Зараз тут командує старшина, — суворо сказав Медведєв. — Треба було спитати дозволу в нього.
— А я можу й кинути, товаришу старший лейтенант! — Фролов зовсім засмутився, кинув самокрутку на каміння. — Я ж йому хотів зробити послугу.
Із здивуванням він побачив, що розвідник нахилився, підняв самокрутку, поклав її в кишеню. Але ще більше здивувало його швидке, різке запитання.
— Запальничкою прикурювали чи сірником?
— Ну, сірником, — Фролов поправив автомат, досадливо сплюнув.
— Де сірника кинули?
Фролов подивився з обуренням. Йому здалося, що розвідник сміється з нього.
— Не знаю, де кинув… Може, вважатимемо інцидент вичерпаним, товаришу старшина?
Агєєв обернувся до Медведєва.
— Товаришу командир, прошу вашого наказу червонофлотцеві знайти цей сірник.
Медведєв теж дивився здивовано.
— Чи потрібно це, старшина… у такому безлюдному місці?..
— Потрібно, товаришу командир. Йдемо на важливу операцію, ніхто не повинен знати, що ми висадилися тут. Накажіть розшукати сірник.
— Виконуйте наказ, Фролов, — сказав Медведєв.
Повільно, всією постаттю виявляючи приховане обурення, Фролов пішов уздовж мокрого каміння. Де, в який бік він кинув треклятого сірника? Може, його давно поніс струмочок… Клятий причепа-розвідник ішов поруч, теж вдивляючись у грунт.
Розшуки тривали довго.
Фролов обурювався, але він одержав наказ і повинен був сумлінно виконати його. З усіх сил вдивлявся в гострі розколини серед темного каміння, ще огорнутого напівтемрявою, у сріблясті плями моху.
Може, старшина і правий. Попереджували ж їх перед походом, що на ворожій території не можна залишати ніяких слідів свого перебування. Але малесенький сірник на цьому безлюдному березі! Він пригадував, що прикурив обережно, прикривши долонями вогник, хоча й знав, що єдиний ворожий вартовий, який був поблизу, знешкоджений Агєєвим. А от про сірника забув.
Чим більше він шукав, тим дужче звинувачував себе. «Поганий ти розвідник, Дімко Фролов, легковажний ти хлопець… Завдав товаришам зайвої роботи…» Він бачив, як Агєєв, нарешті, розігнувся, підійшов до Медведєва.
— Не знайти в таких присмерках, товаришу командир, — гірко сказав розвідник. — А затримуватися тут більше не можна. Що ж, може, обійдеться як-небудь… Дозвольте рушати далі?
— Ходімо, старшина, — сказав Медведєв.
Вони йшли вперед. Запах моря лишався позаду, змінювався запахом гниючих рослин. Оранжовим м'яким світлом наливався край неба за пасмом скель. Неначе освітлені зсередини, піднімалися звідти легкі хмари.
Ущелина вела вгору в хаос здибленого, нагромадженого один на одного, відшліфованого вітрами каміння. Далекі округлі хребти м'яко вимальовувалися у ранковому небі. Деякі висоти наче димилися: їх огортали смуги голубого туману.
Чотири моряки згиналися під вагою зброї і вантажу. У кожного на грудях — короткий чорний автомат, на спині — туго набитий рюкзак, на поясі — гранати і пістолети. Кульбін ніс за плечима великий чемодан радіоапарата, в руках — запасні акумулятори. Його рюкзак і автомат узяв собі на плечі Агєєв.
Розвідник ішов попереду м'яким, ковзним кроком, нахиливши голову, пригнувши широкі плечі. «Наче тигр по сліду», з повагою і водночас з неприязню подумав Фролов.
Йому було важко. Незвично нагинав шию ремінь автомата, речовий мішок тягнув назад, навіть гранати, якими ще так недавно гордився, ніби притискували до каміння. Кроків за два попереду, похитуючись під вагою свого вантажу, ішов мовчазний Вася Кульбін.
— Важко, Васю?
Кульбін тільки поглянув і йшов далі, не відповідаючи.
— Пам'ятаєш, ми з тобою про сухопуття говорили? Вийде тепер нам боком це сухопуття.
— А, що там говорити! — Кульбін приловчився, важко перестрибнув з каменя на камінь. — Війна! — Він часто дихав, його широке обличчя вкривав піт. — Прислів'я знаєш: мужчина повинен іти, поки не виб'ється із сил, а потім пройти ще вдвічі більше.
— Погано з цим сірником вийшло, Васю. Намилив мені голову старшина.
— Здається мені, я його знаю, — задумливо сказав Кульбін. — А що напосів — це він правий… Адже в тилу ворога знаходимося, не жарт.
— Дивний цей тил! Я думав: до німця в саму пащу ідемо, то тільки те й робитимемо, що поза каміннями повзатимемо, а тут ідемо на повний зріст, як у себе вдома…
Фролов тихенько ухопився за ручку кульбінського багажу, намагався іти з товаришем в ногу.
— Авжеж… Тільки ти мені зуби не замовляй… — Кульбін потягнув до себе чемодан. — Тобі, Дімо, самому важко… Нам ще йти далеко.