— Відпочивайте, старшина, — сказав Медведєв. — Я перший вахту відстою. Потім розбуджу вас…
Поверх ватника Агєєв загорнувся в плащ-палатку, ліг у затінку під скелею…
Вони відпочивали цілий день, а вночі йшли тундрою по лишайниках і моху. Дув різкий вітер, чвакало болотяне купиння, знову нили плечі під вагою зброї і вантажів. Пішов дрібний косий дощ. Усе навкруги заслало чорнильною темрявою. Четверо йшли, швидше вгадуючи, аніж бачачи один одного.
— Це для нас саме погода, — почув Кульбін голос Агєєва. — Чим гірше, тим ліпше! — Поглянув на ручний компас, — майнуло в темряві і зникло голубе фосфорне полум'я румбів.
— А ми так, наосліп, на німця не напоремося?
— Ні, тут не напоремося, — відгукнувся Агєєв. — Я сам, коли вперше по ворожих тилах пішов, дивувався: що за чудеса! Думав: фронт — це суцільна лінія дзотів та дроту. Поповзом підкрадався, з-за кожного каменя пострілу чекав. А потім бачу: де треба поповзом, а де і нормально пройти можна. Німці берег зайняли, місцевість проглядають з командних висот, а тундра — вона пуста… Знову світлішало небо, ставало трав'янистозеленим на ості, а здавалося, дорозі не буде кінця. Було видно: з усіх чотирьох тільки Агєєв іде своїм звичним, легким, ковзним кроком. Зовсім згорбився під вагою рації Кульбін, раз у раз оступався серед гострокінцевого слизького каміння. Медведєв підійшов, знову взявся за чемодан з акумуляторами.
— Товаришу командир, не треба… — Радист не віддавав чемодана.
— Не суперечте, Кульбін! — різко сказав Медведєв. У цій зайвій запальності теж вгадувалася велика втома. — А що коли впадете? Ви зараз не самі за себе — за рацію відповідаєте. Ясно?
— Ясно, товаришу старший лейтенант. — Завжди мовчазний Кульбін тепер остаточно втратив смак до розмови.
— Старики розповідають, товаришу командир, — обернувся до Медведєва Агєєв, — не було раніше в цих місцях землі, бушувало тут холодне Мурманське море. І ходили по тому морю розбійницькі чужоземні кораблі, грабували мирних рибаків, їхні баркаси на дно пускали. І важко стало морському дну, захвилювалось воно, піднялося до неба застиглими хвилями, а всі розбійницькі кораблі, що на морі були, так в горах і лишилися. Ще й зараз, кажуть, у сопках всякий такелаж знайти можна.
— Коли б тепер ці гори від образи назад не провалилися, оскільки в них війна почалася, — підхопив Фролов, — а про мене, хоч би й провалилися, зовсім тут ноги відтоптав!
Він жартував більше за звичкою, звичайної веселості не було в голосі. Він теж майже падав під вагою багажу.
Тундра кінчилася, почався різкий підйом. Гладенькі круті граніти велетенськими сходами вели до світліючого неба. Вони громадилися ліворуч і праворуч, утворюючи глибоку ущелину, по дну якої моряки сходили вище і вище.
Легкі, мов лебедячий пух, пливли вгорі жовтуваторожеві хмари.
— От ми майже і дома! — сказав, нарешті, Агєєв. Удалині піднімався рокочучий гул. Морський прибій?
Його не можна було чути тут, далеко від берега, на такій висоті…
Гул ставав сильнішим.
Видершись на високий гранітний бар'єр, Агєєв зупинився, чекаючи інших.
Швидка гірська річка, перетинаючи їм шлях, вирувала, злітала каскадами пінних бурхливих сплесків. Вона мчала під уклон, стрибала серед обточеного чорного каміння і кроків за десять ліворуч зривалася вниз білим ревучим водоспадом.
Водоспад фиркав, і гримів, і летів прямовисним потоком на далекі мокрі скелі.
А прямо перед чотирма моряками, по той бік річки, піднімалася крута гранітна стіна, яка заросла від самого підніжжя повзучою берізкою і кущиками чорниці.
— Ну, товариші, — крикнув Агєєв крізь шум водоспаду, — зараз підемо туди, де нас вдень і з вогнем не знайдуть!
Піниста вода, обдаючи вологою, стрибала і казилася біля самих ніг. Річка була метрів з чотири завширшки. Три чорні нерівні камені, мов неправильно розташовані східці, перетинали потік. І, як завжди в таких випадках, людям, що пильно дивилися на каміння, здавалося: вода стоїть нерухомо, а вперед мчать серед киплячої річки три точки, оббризкані розталою піною…
— Вздовж річки підемо, старшина? — крикнув Медведєв.
Він не розчув, що відповів Агєєв. Розвідник нахилився до його вуха.
— Навіщо вздовж річки! Нам прямо, через потік іти!
— Але ж на тому березі суцільна стіна.
— Був час — і я так думав, товаришу командир. Агєєв кинув пильний і швидкий погляд на той берег, ступив на перший камінь, його чобіт обдало піною. Він пробалансував по камінню і в наступну мить немов розчинився в прямовисній зелені скелі.
Троє переглянулися. Кожний подумав про те саме. Посковзнеться людина або запаморочиться в голові — і вода перекине, понесе до водоспаду, кине вниз з багатометрової височини…