Але Агєєв не підійшов до літака прямо. Підліз на животі по гострому камінню. «Знову ватник порвав, даремно зашивав…» майнула недоречна думка. Ліг за однією з з плит, стежачи за літаком.
На похилому крилі в позі терплячого чекання сиділа людина в комбінезоні. Дув опівнічник, пасмами розходився туман. Ясно видно було високу дебелу фігуру, рум'яне обличчя у шкіряній рамці шолома. Довгоствольний револьвер лежав поруч на крилі.
Ось льотчик стрепенувся, підхопив револьвер. Стрибнувши на крило, зробив крок до відчиненої кабіни. Почав постукувати передавач. Льотчик знову посилав сигнал біди. І знову, сплигнувши на каміння, сів нерухомо, тримаючи руку на револьвері.
— Хелло! — неголосно гукнув боцман. Льотчик схопився, звів револьвер.
— Дроп юр ган! Ай ем рашн! — ці слова боцман довго підбирав і обмірковував. Чи буде це означати: «Покладіть револьвер. Я росіянин!»? Мабуть, слова дійшли.
Повагавшись, льотчик поклав револьвер на крило.
Боцман вийшов із-за каміння. Важко передати ту покалічену, уривчасту мову — жаргон іноземних портів, за допомогою якої боцман повідомив, що тут територія ворога, що він посланий подати англійцеві допомогу. Агєєв закінчив тим, що, незважаючи на заперечливі вигуки льотчика, взяв з крила револьвер, засунув за свій червонофлотський ремінь.
Льотчик простягнув до револьвера руку. Агєєв радісно схопив її своїми жорсткими чіпкими пальцями.
— Хау-ду-ю-ду? — вимовив він фразу, якою, як переконувався не раз, починається всяка розмова англійських і американських моряків.
Льотчик не відповідав. Випручував руку, киваючи на револьвер, заперечуючи проти позбавлення його зброї, ніби він не союзник, а ворог.
Агєєв знизував плечима, примирливо помахуючи рукою.
— Донт андестенд![1]— сказав він, засовуючи револьвер глибше за пояс.
І льотчик перестав хвилюватися. Він весело зареготав, плеснув боцмана по плечу. По-хлоп'ячому заблищали опуклі голубі очі над рожевими щоками, маленькі вусики, як мідний дріт, блиснули над пухлими губами. Махнув рукою: мовляв, беріть мій револьвер. Він здавався добродушним, лагідним хлопцем, сміх так і прискав з його очей.
Але боцманові було зовсім не до сміху в той критичний момент. Десятки разів по дорозі з морського поста він обмірковував, як повинен діяти, і не міг ні на що наважитися Найбільше йому не хотілося приводити стороннього на Чайчин дзьоб.
Не знайти літак? Побродити по скелях і доповісти, що розшуки не дали ніяких наслідків? Ця думка забрела було до голови, але він відкинув її з огидою. По-перше, наказ є наказ, а по-друге, боцман був переконаний: якщо англійця захоплять фашисти, уб'ють, незважаючи на всі міжнародні правила, а може, катуватимуть…
Отже, перша думка відпадала.
Не можна було і відправити льотчика самого через лінію фронту. Це означало знов-таки віддати людину до рук ворога. Йому не обминути всіх патрулів і укріплень переднього краю. І, ще не знайшовши літака, Агєєв відчував: не покине він його напризволяще.
Але льотчик, мабуть, зовсім не був упевнений в цьому. Може, за його зовнішньою веселістю ховалася тривога. Він заговорив роздільно і переконливо.
— Уіф ю! Тугевер![2]— неодноразово чулося в його мові.
— Гаразд, — сказав Агєєв. — Кам елонг![3]
Швидко обернувся, вихоплюючи з кобури свій вірний короткоствольний «ТТ». У кабіні щось заворушилося. Агєєв відскочив убік.
Під напівпрозорим ковпаком, важко спираючись на козирок оглядового скла, стояла жінка в білому лахмітті. Золотисте волосся спадало на бліде обличчя.
Така дивна і раптова була ця поява, що боцман аж втратив мову. Дивився на жінку, не спускаючи льотчика з очей, і вона дивилася на них великими сірими очима; тонкі губи здригалися, як у дитини, що ладна була заплакати. Єдине, що спало Агєєву на думку, — запитати щось по-англійському.
— Я росіянка, — сказала жінка глибоким переляканим голосом і притиснула руки до грудей. — Допоможіть, ради бога, я росіянка…
Легким рухом, що якось не відповідав його масивній фігурі, англієць зробив крок на крило. Жінка відсахнулася.
— А як ви опинилися тут? — запитав Агєєв. Англієць лагідно і обережно взяв незнайомку за лікоть, допоміг вибратися з кабіни. Сказав їй напівголосно декілька добродушно-здивованих слів.
— Я не розумію, що він говорить, — губи жінки знову затремтіли, сухо блищали величезні очі.