«Гаразд, — вирішив Агєєв, — доставлю їх командирові, там з'ясуємо все…»
Час від часу він поглядав з обриву туди, де вони проходили півгодини тому, — від літака до берегового каміння. Раптом торкнув льотчика за плече, зробив знак не висуватися з-за каміння.
Побачив: із-за скель, що оточували площадку з літаком, мелькнула приземкувата вертка істота. За нею — друга, наче зв'язана з першою… Ще одна фігура з'явилася з-за скель…
Агєєв облизав обвітрені, тверді губи.
Два гірські єгері у темнозелених коротких шинелях підійшли до літака. Величезний собака-шукач звивався і стрибав попереду, натягуючи довгий ремінь. Він обнюхав крила, каміння біля літака і рвонувся вперед по сліду, що вів до берегового каміння.
Англієць теж дивився вниз.
Зовсім близько від Агєєва рожевіло його трохи підняте над камінням обличчя.
Агєєв подав знак — пригнутися нижче.
— Розумієте, містер, для чого ми по морському дну йшли?
Єгері підійшли до самих хвиль фіорду. Вони стояли там, де Агєєв провів своїх супутників по оголеному відпливом камінню. Шукач кидався праворуч і ліворуч, наче принюхувався до хвиль. Ці хвилі змили сліди трьох, які дивилися тепер униз з вершини скелі. Льотчик обернувся, сів на камінні, його пухла гаряча рука міцно стиснула пальці Агєєва. Захоплення і вдячність світилися на його обличчі.
— Сенк ю вері мач![6]— він знову міцно потис Агєєву руку.
— Ото ж то — «сенк ю!», — буркотливо сказав Агєєв. Він відповз од краю обрива, подав знак іти за ним. — А тепер, громадяни туристи, продовжимо огляд визначних пам'яток полярного краю.
Розділ десятий
ЖІНКА З НЕВОЛІ
Вранці вони підходили до Чайчиного дзьоба.
Водоспад гримів і фиркав і летів стрімким потоком на далекі гострі скелі. Мчала гірська річка, стрімголов стрибаючи серед чорного каміння.
Один, лише Агєєв бачив це. Двоє інших тільки чули наростаючий гуркіт води.
— Бі кеефул… Рок[7]… — говорив раз у раз розвідник, підтримуючи льотчика за лікоть.
Льотчик важко дихав, ішов напруженим, непевним кроком сліпого. Жінці було легше — Агєєв узяв її під руку, вона підкорялася кожному його рухові.
І в неї, і в льотчика були на очах щільні пов'язки — про це потурбувався боцман. Вони не повинні були знати шляху до Чайчиного дзьоба.
Цілу ніч, увесь останній відрізок шляху боцман провів у ваганнях, напружених роздумах. Вони заночували серед скель, які захищали їх од вітру; Агєєв цілу ніч не заплющив очей.
— Не було б щастя, та нещастя помогло, — говорив він згодом, розповідаючи про цю ночівлю.
Він був без ватника, поверх тільника укутався в плащ-палатку, і волога осіння ніч пройняла його до кісток. Він то бігав у темряві, то, намагаючись зігрітися, скручувався клубком на камінні, але від холоду боліли всі кістки. І в той же час його мучили сумніви, яких не можна було позбавитись.
З самого початку він вирішив провести сторонніх на Чайчин дзьоб, не розкриваючи таємниці проходу. Зав'язати їм очі? Найпростіша справа! Але тут починалися основні вагання.
Зав'язати очі союзникові — висловити явну недовіру… Ну, своя дівчина — вона зрозуміє… Але іноземець… Просто взяти з нього слово, що забуде таємницю проходу? По-джентльменському, як вони кажуть.
«А який я для нього джентльмен? — думав похмуро розвідник. — Чи дотримуватиме він дане матросу слово? Це ще питання!»
Вже підходячи до водоспаду, він вирішив діяти відверто. Хай потім скаржиться, як хоче! В крайньому разі відсиджу на губі, а таємниці проходу не викажу…»
Але ніяких ускладнень не виникло. Спершу льотчик хитнув був гордовито головою, а потім усміхнувся, слухняно сів на камінь. Навіть сам витягнув з кишені велику білосніжну хусточку.
— Вері уелл! — сказав він спокійно, підставляючи своє рожеве обличчя.
«От який покладливий», подумав із задоволенням боцман, поверх хусточки замотуючи очі англійцеві бинтом з індивідуального пакета.
Жінка теж покірно погодилася на цю процедуру. І коли, підійшовши до водоспаду, боцман підхопив її на руки, ніс крізь гуркіт води, обняла його за шию тонкими руками, легка, як десятирічна дитина.
Боцман поставив її перед входом в ущелину, знову перейшов через потік. Англієць чекав, трохи згорбивши плечі, виставивши велике, перетяте марлею обличчя.
— Ай керрі ю![8]— сказав уривчасто боцман. Він був у захваті від свого знання англійської мови.