— Навіщо ви хотіли виказати нас німцям? — спитав Медведєв.
— Виказати вас німцям? — повторила вона, наче не вірячи власним вухам. — Виказати вас німцям? Це я можу виказати вас німцям? Це я? Я?
Їй стиснуло дихання. Вона мовчала, піднявши руку, дивлячись Медведєву в очі. Її змучене, страшенно худе обличчя, яке колись було молодим і красивим, усе тремтіло від горя і образи. В цьому обличчі не було більше боязкості, приниженості, як учора.
Вона не могла говорити: сльози полилися з її очей, покотилися по запалих, зморщених щоках…
Агєєв раптом повернувся, пішов, майже побіг до кубрика. Маруся закрила руками обличчя, впала на каміння.
— Що вони зробили з нами… — повторювала вона, ридаючи.
Холодний піт котився по обличчю Медведєва.
— Товаришу командир! — пролунав голос Агєєва.
Щось настільки незвичайне, зловісне було в цьому голосі, що оглянулася навіть Маруся. Медведєв кинувся до кубрика.
Кульбін сидів біля стола у дивній, неприродній позі, похиливши голову, однією рукою обхопивши передавач. По стриженій голові текла цівка крові. Агєєв підтримував радиста, низько схилившись.
— Що? — крикнув Медведєв, підбігаючи.
— Здається, вмер… — із стогоном відповів Агєєв. Він випрямився, його жорстка долоня була в крові. — Скоріше ходімо!
Він кинувся з кубрика. Медведєв біг за ним.
— Там Фролов… Не пропустить…
Агєєв мовчав. Одним ривком розстебнув кобуру. Оббігли скелю, яка заступала спуск до ущелини.
— Теж вбитий? — задихнувся Медведєв.
Фролов сидів, скорчившись, біля самої розколини. Він опустив голову на коліна, міцно стиснувши в руках автомат. Агєєв добіг перший, труснув його за плече, сигнальник почав хилитися набік, не випускаючи автомата. Агєєв трохи підняв його, розстебнув ватник.
— Ран неначе немає…
Фролов важко дихав, його невидющі очі були напіврозплющені.
— Він отруєний, товаришу командир. Цей шпигун обох їх одурманив. Сигаретами. Коли вранці я до них підійшов, саме втрьох перекур закінчували… Товаришу командир, я його ще біля потоку наздожену!
— Ідіть… Ні, стривай, брат! — Тільки в хвилину великої задушевності, найвищого напруження Медведєв переходив, сам не помічаючи, на «ти» з підлеглими. — Коли б він і тебе не підстеріг. Яка в нього зброя?
— Пістолет і дві гранати — він їх у Кульбіна забрав… Я його наздожену, рішу…
— Дивись, щоб не підстеріг, — знову повторив Медведєв. Він розгубився, може, вперше в житті; занадто несподівано звалилося лихо.
— Йому немає рації мене підстерігати, — вже з ущелини крикнув боцман, — він, мабуть, як заєць, по скелях скаче!..
Медведєв підняв Фролова. Сигнальник був дуже важкий. «Ті, що вмерли або втратили свідомість, — мигцем подумав Медведєв, — стають чомусь важчими, всією своєю вагою вони тягнуться до землі…» Похитуючись, він ніс Фролова до кубрика.
Все сталося так раптово. Він залишився на посту один, тепер, коли так потрібна допомога кожного… Кульбін убитий, Фролов отруєний, боцман теж, можливо, пішов на смерть. А може, Василь Степанович їде живий?
Він поклав Фролова на койку. Сигнальник, як і раніше, важко дихав, завжди рум'яне смагляве обличчя було синюватого кольору. Маруся схилилася над Кульбіним біля столу.
— Що з ним? Справді мертвий? — у голосі Медведєва ледь жевріла надія.
— Я нічого не могла зробити… — Маруся підвела залите слізьми обличчя, — у нього роздроблена голова…
— Розумієте що-небудь у медицині? Вибачте, я вас образив, але це потім… Може, допоможете Фролову?
— Я… до полону… вчилася на санітарних курсах… Хотіла в армію піти. — Її голос був тихий, як зітхання. — Можна, подивлюсь, що з ним?
— Звичайно, можна… Коли б ви могли допомогти йому… Ось похідна аптечка…
Медведєв підняв Кульбіна, виніс надвір. Тіло його вже холонуло. Медведєв одніс його вбік, поклав на камінні, з головою накрив плащ-палаткою. Сів поруч, намагаючись зосередитись.
Настав сонячний вітряний день. Дув норд-ост. «Справді, море свіжішає», подумав Медведєв, глухий гул морського прибою долітав знизу. Що робити? Сьогодні почнеться десант, коректування необхідне… Заплющив очі, — і раптом із темряви насунулося обличчя винуватця катастрофи: веселе, регочуче, з круглими очима у кров'яних жилках і мідною щетинкою над верхньою губою. Довірився йому, як дурень!.. Пригадував усе, що сталося — крок за кроком…
Звичайно, це переодягнутий гестапівець… Недарма боцман казав: носить чужий костюм… Ось чому він відібрав учора сигарету у Фролова — хотів отруїти його під час вахти, а потім побоявся виказати себе… А сьогодні отруїв разом двох, відвернув від себе увагу розвішеним халатом… Саме на стільки часу, щоб вистачило вбити радиста, зіпсувати рацію… А рація? Звичайно, поламав її…