— Чорницю їли, старшина? — Медведєв зволікав запитання про результати розвідки, ніби боявся відповіді.
— Так точно, товаришу командир, — голос розвідника звучав чітко і весело, хіба трохи глухіше, ніж звичайно. — Чорниці, голубики навколо — сила. Як ліг в одному місці, то, здається, на все життя наївся.
— А розвідка? — Медведєв стримав тремтіння в голосі. — Вияснили що-небудь?
— Даремно гуляв, товаришу командир. В той район пробратися не міг.
— Не могли пробратися? Ніяких результатів розвідки?
— Так точно, ніяких результатів.
Медведєв мовчки дивився в байдуже обличчя Агєєва, на губи, забарвлені ягідним соком. Розчарування, невимовна туга сперли дух. Він знав, що боцман намагався сумлінно виконати завдання. Але після багатогодинного чекання, тривоги за життя товариша, безсонної ночі — одержати такий лаконічний рапорт! Спокій Агєєва доводив до люті так само, як ягідний сік на губах. Але він стримався, примусив свій голос прозвучати спокійно і рівно.
— Добре, старшина, ідіть. Не цього, правда, я від вас чекав. Відпочивайте.
— Єсть відпочивати! — роздільно сказав боцман. Знову приклав до підшоломника руку.
Він стояв, не зводячи з командира прозорих яструбиних зіниць. Медведєв побачив — поперек мозолистої долоні простягся широкий кров’яний шрам, матерія ватника на грудях звисає клаптями.
— Стривайте, що це у вас з рукою, старшина?
— А це я, товаришу командир, коли ягодами ласував, зірвався трохи, за кущ учепитися довелось…
Він рвучко повернувся і зник у тумані.
Коли Медведєв зайшов у кубрик, боцман сидів на койці, розіславши на колінах свій старий захисного кольору ватник: міркував, як розпочати його ремонт. Побачивши Медведєва, встав.
— Сидіть, сидіть, старшина, — Медведєв говорив м’яко, дивився з соромливою винуватою усмішкою. — Чому ж ви не відпочиваєте? Поспати треба після вашого важкого походу…
Він особливо підкреслив останні слова. Боцман дивився спідлоба. Медведєв сів біля радіоапарата.
— Я спати не хочу, товаришу командир. Ось прикидаю, як ватник мій штопати…
— Гаразд, я вам не заважатиму…
Агєєв знову сів на койку, витягнув з кишені штанів плоску коробочку, витрусив на коліна моток ниток з голкою. Розправивши ватник спритними пальцями, робив стібок за стібком.
— Мене, товаришу командир, якщо неохайно одягнений, завжди наче черв’як точить…
Помовчали. Медведєв блукав очима по кубрику. Агєєв старанно працював.
Медведєв устав, пройшовся по кубрику. Хвиля занепокоєння, прихованої тривоги знову захльоснула його.
— Слухайте, боцмане, вже третій день ми тут, а вперед ідемо найменшим. Капітан Людов чекає інформації, координат цього об’єкта в горах. У вестовому напрямі, куди дорога веде, ви вже двічі були. І результати? На десять миль район цей — біла пляма. Невже неможливо туди пробратися?
— Неможливо, товаришу командир, — Агєєв відклав ватник, знову дивився спідлоба.
— Моряк — і неможливо! Хіба нас не вчили: ніколи не ставити цих слів поряд?
— Так точно, вчили. А тільки в цей район я ніяк пробратися не міг. — Агєєв взяв із стола карту, розгорнув на койці. — Отут автострада в тунель входить. Навколо скрізь патрулі, дзоти, на схилах — дріт Бруно, на висотах — кулеметні гнізда. І все під колір скель камуфльовано. Вороги кожний метр оглядають. А по обидва боки — безодні, прямовисні скелі. Оленяча стежка через перевал висаджена в повітря, там теж обрив.
Він замовк. Медведєв похмуро розглядав карту.
— Треба знову йти в розвідку, старшина…
— Єсть знову йти в розвідку, — образа прозвучала в голосі боцмана.
Медведєв раптом підійшов до Агєєва впритул, поклав долоні на його плечі, подивився розвідникові просто в очі.
— Слухай, друже, ти на мене не гнівайся, не ображайся. Вірю, що зробив усе можливе. Тільки пам’ятай — головна надія на тебе. Спробував би я сам піти, а яка користь? На першу ж кулеметну точку наражусь і всю справу зірву. Та й яку важливу справу! Сам командуючий звісток чекає… Віце-адмірал наказав добитися успіху, цей об’єкт виявити. Там проти нашої Батьківщини нову зброю кують, там радянські люди знемагають у фашистській неволі… — Він замовк, від хвилювання здавило в горлі. — А для мене… Може, в цій гірській каторзі моя дружина і син гинуть.
Раптом замовк, сів, обіперся ліктями об стіл, затулив обличчя руками. Агєєв завмер над картою. — Ваші дружина і син? Тут, в сопках?
— Так, маю підозру, їх привезли сюди з іншими… рабами…
Агєєв повільно одягнув ватник, зняв із стіни пояс із важким «ТТ» в кобурі, з кинджалом в обкованих міддю піхвах.
— Дозвольте, товаришу командир, знову йти в розвідку.
Медведєв підвів голову. З новим почуттям боцман вдивлявся в його обличчя. Так ось чому так обтягнуті ці свіжовиголені вилиці, таким гарячковим блиском світяться запалі очі під чорними зведеними бровами. Медведєв дивився з мовчазним питанням.
— Я, товаришу командир, з собою трос візьму, спробую спуститися з обриву. Може, і справді піти нам удвох? Тільки я б не вас, а хоча б Фролова взяв. Якщо ви не повернетесь, пост без голови залишиться…
До кубрика заглянув Кульбін.
— Товаришу командир, час радіовахту відкривати.
— Відкривайте.
Кульбін присунув табурет, зняв безкозирку, надів навушники, ввімкнув апарат. Світ звуків ринув у навушники, шумів, рокотав, кричав уривками наказів, дзвенів аріями і мелодіями Кульбін настроювався на потрібну хвилю…
Медведєв з Агєєвим сиділи на койці, знову розглядали карту. Кульбін ближче нахилився до апарата, напружено вслухався. Присунув був олівець і папір… Відклав олівець… Вслухався знову.
— Товаришу командир! Медведєв відірвав погляд від карти.
— Приймаю сигнал біди за міжнародним кодом… І далі — текст… Не розумію, якою мовою… Тільки не по-німецькому.
Медведєв устав. Кульбін передав йому навушники. Медведєв вслухався, спершись на стіл. Присунув папір. Почав швидко записувати.
— Радирують по-англійському, відкритим текстом. Бачиш, англійський льотчик сів у сопках. Закінчилось пальне, збився з дороги в тумані. Просить допомоги.
Він передав навушники Кульбіну, рвучко встав. З навушників чути було спершу одноманітний настирливий писк — сигнал біди, потім шелестячі, набігаючі один на один звуки англійських слів. І знову одноманітне жалісне благання допомоги.
— Тільки місця свого точно не дає… Сів на березі фіорду… А де?
— Десь поблизу, товаришу командир.
Кульбін вслухувався знову, щось записував, знову вслухувався з величезною увагою.
— Старшина, — сказав Медведєв, — треба допомогти… Якщо німці його знайдуть, погано йому буде.
Агєєв пильно дивився на дошки палуби, вкриті соляними плямами і смолою.
— Чого ж він тоді в ефірі галасує?
— А що ж йому лишається робити? Може, думає, що в розташуванні росіян сів… адже він в тумані збився…
— Поблизу у нас три фіорди. Якщо всі обійти, на це декілька днів треба.
Кульбін зірвав навушники. Схопився з табуретки. Незвичайне збудження було на широкому рябуватому обличчі.
— Товаришу комндир, установив його місце. Я радіопеленги взяв. Він ось у цьому фіорді сів, зовсім від нас близько.
Нахилився над розгорнутою картою, рішуче вказав пункт.
— А ви не помилились, радисте?
— Не помилився! На що завгодно посперечаюсь!
— Доведеться допомогти, — рішуче сказав Медведєв. — Краще від вас, боцмане, ніхто цього не зробить.
— А що коли пост розсекречу?
— Пост розсекречувати не можна. Дійте, виходячи з обставин. Якщо вороги його вже захопили, тоді, ясно, нічого не зробиш… Порозумітися, на випадок чого, з ним зможете?
— Я, товаришу командир, як боцман далекого плавання, на всіх мовах потроху розмовляю, — уривчасто сказав Агєєв.