— Все нормально, товаришу командир. Гості наші відпочивають: дівчина — у кубрику, льотчик під скелею влаштувався, зовні. Я з ним ще поговорив. Він чоловік нічого, добродушний, чули: навіть револьвер свій пробачив мені…
— Постійні вахти, як я сказав, встановили?
— Так точно. Кульбін від передавача не відходить, Фролов на вахті біля ущелини. Скоро час їх підміняти.
— Бачиш, старшина, справа яка, — Медведєв витягнув папіросу, але глянув на боцмана, на його незапалену люльку і засунув папіросу в кишеню. — Потрібно б десант викликати, вдарити по цьому гнізду. От тільки невідоме розташування самого об’єкта. Місця його радирувати не можемо…
— Відносно його місця, товаришу командир, я дещо метикую.
Медведєв різко підвів голову.
— Ви ж сказали, що розвідати нічого не змогли?
— Розвідати не зміг, а координати його тепер назву точно. Мені оцей льотчик і дівчина все роз’яснили.
— Вони ж не можуть нічого уточнити.
— А все-таки повідомили те, що потрібно. Дозвольте карту, товаришу командир. — Він одвів Медведєва під скелю, розгорнув на камінні карту.
— Льотчик, я чув, сів уперше там, де туман розвіявся. Тому й літака не пошкодив.
— Вірно, — сказав Медведєв.
— А дівчина, Маруся ця, казала: за розпізнавальними знаками віддалеки визначила, що літак англійський, через те в нього і залізла. Пам’ятаєте, товаришу командир?
Медведєв кивнув.
— Туман вчора цілий день на скелях жив, тільки надвечір розійшовся. Вітер дув із-за гір, що берег з усіх боків прикривають. Тільки один раз того дня туман почав розходитися, це коли я в горах бродив уранці. Тоді подув побережник з моря. І так з півгодини дув. А об’єкт цей, дівчина казала, біля берегової межі…
— Хіба вона казала? — сумнівно подивився Медведєв.
— Не раз казала: ніж там залишатися, краще в море кинутися. Значить, там було море.
— Так, вірно. — Медведєв провів долонею по лобі. — Ви, старшина, все примічаєте.
— Отож, якщо вітер навіть з моря тут дме, туман ще довго живе по низинах, вони там хребетками прикриті. Є тільки одне місце в тому районі трохи вище, рівне — туман там відразу розсіюється. Отже, тут він літак і посадив.
Агєєв упевнено обвів пальцем одне місце на карті.
— Сюди ось автострада веде, далі шлях закритий. Ось тут височина, неначе площадка, де можна літакові сісти… А вам вона про трикутні горби говорила?
— Говорила.
— Ці горби поруч із занедбаним нікельовим рудником: вибрана порода… А рудник глибоко в сопку йде, там могли підземний завод розташувати… І породу не треба висаджувати в повітря, шахти глибокі, сам колись бачив.
— Хіба ви там бували, боцмане?
— Бував за старих часів. Я ще хлопчиком на норвезькому рибальському судні служив. Ми за гренландським тюленем ходили, тріску ловили на всьому узбережжю. Я тут кожний мисок, кожну заглибину знаю.
Медведєв устав. Його очі блищали.
— То, гадаєте, можемо радирувати координати?
— Думаю, не помилитесь, товаришу командир. Медведєв поклав на коліна планшет, почав швидко писати.
— Я ось що повідомлю, старшина: «Візуальним спостереженням установили точки гармат берегової оборони, зенітних батарей…» Тут випишу всі наші записи на карті… Далі: «Приблизні координати об’єкта X…» Дам вказане вами місце… «Прошу інструкцій про дальшу роботу поста. Маю двох сторонніх…» Складу шифровку. Хай Кульбін негайно передасть…
Він схилився над папером і картою… Агєєв пішов, як звичайно, безшумно і швидко… Вітер шелестів картою, виривав папір з, рук, але Медведєв не звертав уваги, хотілося швидше відправити шифровку.
Чиєсь делікатне покашлювання примусило його підняти голову.
— Хелло!
Англійський льотчик стояв за кілька кроків, дружньо усміхаючись. Підійшов, сів на камінь. Медведєв заховав карту і папір у планшет. Усміхалося поруч рожеве, товстощоке обличчя, підстрижені вусики вилискували міддю.
— Хелло, камрад, я вам перебив? Але тут жахлива нудота, на цій площадці під хмарами. Хотів би довідатися про свою дальшу долю. Знаєте, в розпалі війни, коли з бойового літака переселяєшся прямо до орлиного гнізда над океаном, хочеться мати деякі перспективи на завтра.
— Перспективи у нас однакові, містер О’Греді. Поки ми перебуваємо тут, будете моїм гостем.
— Я в захопленні від такого хазяїна, — вклонився льотчик, — але скільки часу це може тривати? Вибачте за солдатську прямоту запитання.
— Цього не можу сказати вам точно. Може, два дні, а може, й місяць.
— Але дідько його бери! — льотчик плеснув по коліну долонею. — Я не можу пробути тут місяць. Мене кличе мій обов’язок. Я прошу вас, старший лейтенанте, дати мені можливість перейти лінію фронту, пробратися до своїх.
Медведєв холодно глянув на нього.
— Ви уявляєте собі, де ми знаходимося, капітане О’Греді?
— Уявляю, — крикнув льотчик, — у чорта в зубах, у самій пащі ворога! Але ви ж пробралися сюди? Якщо дасте мені провідника або хоча б карту місцевості, шлях, яким ви йшли…
— Провідника я не можу вам дати, ви самі бачите, скільки в мене людей. А відпустити вас самого… це означало б відправити вас на смерть.
— Але якщо я хочу ризикнути життям, щоб пробратися на корабель?
— За ваше життя відповідаю зараз я: ви мій гість. — Може, вірніше полонений? — льотчик різко встав.
— Але чому ж полонений, містер О’Греді?
— Я відчуваю себе полоненим, — похмуро сказав англієць. — Я в такому віці, що не потребую няньки. А цей ваш боцман ходить за мною слідом. У мене відібрали зброю…
— За те, що загублено ваш пістолет, боцман буде покараний, якщо ви наполягаєте на цьому.
— Ні, не наполягаю, — знизав плечима О’Греді.
— А іншого пістолета, на жаль, я видати вам не можу. У кожного з нас є тільки особиста зброя — віддавши її, учинимо військовий злочин. А щодо няньки, я скажу боцманові, щоб не набридав вам своєю присутністю.
— Дякую, старший лейтенанте. — Льотчик раптом знову весело розреготався, вусики застрибали на пухлій губі над рівними зубами. — Що ж, будемо вважати дипломатичні переговори закінченими. Будемо сподіватися, що все йде на краще. Хоч у нас є прислів’я: «Надія — гарний сніданок, але погана вечеря…»
Він обернувся, неквапливо пішов за скелю. Медведєв знову схилився над шифровкою.
Через деякий час старший лейтенант зайшов до кубрика.
Жінка схопилася з койки, неначе її застали зненацька. Вона щось кроїла, перед нею лежали смужки матерії, клаптики.
— Ось, Василю Степановичу, передайте негайно! — подав Медведєв шифровку Кульбіну.
Потім поглянув на жінку.
— Та сидіть, будь ласка. Чого встали?
Вона продовжувала стояти, дивлячись на нього з переляком.
— Сідайте! — повторив Медведєв.
Вона сіла на самий кінчик койки, підібгавши ноги.
Кульбін почав радирувати, схилившись над столом. Апарат ледве було видно у вечірній напівтемряві. Медведєв вийшов назовні.
Агєєв стояв біля кубрика, задумливо дивлячись вдалину. Синюваті довгі тіні верховини скелі перетинали площадку.
Медведєв підійшов до боцмана. Звідси видно було спуск в ущелину, Фролова, який стояв на вахті з автоматом у руці, недалеко від Фролова — льотчика.
Медведєв поглянув на Агєєва.
— Слухайте, старшина, мені на вас цей англієць скаржився. Правда, що ви за ним назирці ходите?
— Ні, товаришу командир. Просто площадка тут маленька, розминутися важко, от йому і ввижається.
— Так ось що — ви все-таки старайтеся розминутися. Щоб він себе тут полоненим не почував. Правда, сам я наказав очей з нього не зводити і не відміняю наказ. Але ж делікатна це справа… — Медведєв допитливо дивився в суворе обличчя боцмана. — Хлопець він неначе добрий, простий, нічого йому життя отруювати. Га?
Агєєв мовчав.
— Чого ж ви мовчите, боцмане?