— Я, товаришу командир, чомусь татуся-покійника згадав. Був він рибак, помор, людина малосвідома, у Соловки на богомілля Білим морем ходив. Так він мені завжди образок Соловецької божої матері показував, копію з ікони, що висить біля соборних воріт. А на тому образку два кругленьких отвори прорізані, там, де ядра з англійських кораблів соловецьку ікону пробили.
— Ви це до чого?
— А до того, що татусь через свою малосвідомість завжди мені говорив: «Хоч і англійці, видно, не ті стали і мир у нас з ними, а все-таки потрібне пильне око». А потім бувало додасть: «З ведмедем дружись, а за сокиру держись». Це у нас таке прислів’я є.
— Розумне прислів’я, старшина.
— І проти цього льотчика я хоч нічого й не маю, але прийшла мені дивна думка.
— Яка думка? — насторожився Медведєв.
— Здається мені, що він у чужій одежі ходить. Не бачили, як він хусточку мимо кишені сунув? Наче до цього одягу не звик.
Медведєв стурбовано провів рукою по обличчю.
— Фантазуєте, боцмане. Дивні у вас думки…
— Точно, товаришу командир. Мені після всіх цих походів скоро зелені чорти почнуть ввижатися. Дозвольте іти відпочити?
— Ідіть… А втім, стривайте, боцмане. Агєєв зупинився.
— Хоч і дивні у вас думки, а все-таки береженого й бог береже. Так же, правда, татусь ваш говорив? Звичайно, краще б зовсім цих сторонніх тут не було. Але коли вже вони тут, то й справді треба до них бути якнайближче. Тільки без нав’язливості, боцмане… Ви Фролову наказали, щоб він також стежив за О’Греді?
— Так точно, сказав.
— Тоді зараз вам відпочити можна… До речі, не знаєте, що ця жінка там кроїла?
— Новий костюм підганяє. У мене зайва матроська роба була — ще давно морем сюди цілий морський чемодан прибило… Я їй і запропонував. Гидко їй в цьому халаті…
Вони повернулися до кубрика. Жінка знову запобігливо схопилася. Почекавши, шмигнула до виходу з темним згортком під пахвою.
— Хотів вас попередити, — сказав Медведєв, — до краю площадки підходити не можна, можуть побачити знизу.
— Гаразд, — слабким голосом сказала Маруся.
— Вогню засвічувати не можна. У вас є сірники?
— У мене немає сірників. Я не буду запалювати вогню.
Агєєв ліг, зігнувшись у кутку під плащ-палаткою. Маруся почекала, ніби хотіла сказати щось… Зітхнула уривчасто, зникла за дверима.
Агєєв устав, нечутно вийшов за нею.
Кульбін швидко писав біля апарата.
— Товаришу командир, радіограма-відповідь. Подав ледь біліючий у темряві папірець.
— Це десант, товаришу командир? — сказав шепотом. — Може, на світанку!
— Так, це десант, Василю Степановичу, любий! — Очі Медведєва сміялися, він неначе помолодшав, давно Кульбін не бачив таким свого командира. — Завтра вирішиться все. Може, останню ніч тут перебудемо. Може, завтра…
Він не договорив. Радість світилася в його очах, але він узяв себе в руки, затамував порив. Сухішим, уривчастішим став його голос.
— Тепер, в останню ніч, треба нам чого-небудь не прогавити. Ідіть змініть Фролова, він уже давно другу вахту стоїть. На всякий випадок установимо постійний пост тут, біля рації, і біля спуску в ущелину. Стежте за нашими гостями — звідти, де на вахті стоїмо, всю площадку видно. Через чотири години вас змінить боцман. А ви вже вечеряли?
— Так точно.
— Тоді ставайте на вахту.
Кульбін узяв автомат, підхопив плащ-палатку. Медведєв залишився сам.
Він пройшовся по кубрику туди й назад. Боляче, тривожно завмирало серце, хотілося щось робити, не відкладаючи, зараз же…
До кубрика зайшов Агєєв.
— Товаришу командир, дівчина за скелею, мабуть, новий костюм приміряє. Англієць з Фроловим.
— Гаразд. Відпочивайте.
Агєєв ліг, натягнув на себе плащ-палатку. Медведєв ходив по кубрику. Поглянув на Агєєва, який спав, повернувши до стінки бронзове обличчя. Агєєв дихав глибоко і рівно.
— Молодець боцман! — не міг стримати вигуку Медведєв.
Боцман ворухнувся, розплющив очі — наче й не спав, запитально дивився на Медведєва.
— Нічого, старшина, спіть… Боцман знову заплющив очі.
До кубрика зайшли Фролов і О’Греді. Сигнальник, як завжди поривчастий, швидкий, вніс з собою знадвору свіжість, запах океану і вітру.
— Відбарабанив вахточку… Дозвольте сісти, товаришу командир? — Ледь розпізнаваний у напівтемряві, сів на койку, витягнув з-за вуха сигарету. — Тепер і закурити не завадить. Мене містер О’Греді почастував ще на вахті. А я йому кажу: «На вахті курити не можна, а після вахти — з дорогою душею…» Закуримо, містер?
Він узяв сигарету в зуби, потягнувся за сірниками. О’Греді нахилився, несподівано відібрав сигарету.
— Та ви що! — підскочив Фролов. Льотчик поклав сигарету в кишеню. — У нас так з людьми не поводяться, містер!
— Каушен! Нот лайт! [10] — сказав льотчик роздільно. Усміхаючись, підняв товстий палець.
Медведєв з докором поглянув на Фролова.
— Капітан О’Греді цілком правий. Уже вечір, не повинно бути ніяких спалахів. Завжди у вас якісь непорозуміння з сірниками, Фролов!
— Але ж міг по-іншому попередити. А не виривати просто з рота. Він не в себе дома, йому тут лакеїв немає…
— Гаразд, я йому скажу. — Медведєв не міг стримати усмішки: так відверто проявилась образа Фролова. — Повечеряйте і лягайте спати. Закутайтеся тепліше, вам доведеться надворі під скелею лягти поки що… Тут нам треба жінку покласти, англійця… І, бачите, боцман відпочиває…
Але англієць не захотів спати в кубрику. Пояснив, що одягнений досить тепло, може лягти зовні, не хоче завдавати клопоту хазяям приміщення… Умовляння не допомогли… Медведєв дав йому свою плащ-палатку…
О’Греді вийшов. Медведєв через хвилину виглянув назовні. Льотчик влаштовувався під скелею, збоку від входу. Загортаючись у плащ-палатку, дружньо кивнув Медведєву. Затих на камінні…
— Боцмане! — тихо покликав Медведєв. Агєєв трохи підвівся.
— Вам свіжим повітрям не хочеться подихати? Гість наш надворі ліг. Складіть йому компанію.
Агєєв вийшов, підхопивши ватник.
Так швидко впала темна осіння ніч, що важко вже було розглядіти Марусю, схожу в новому матроському костюмі на стрункого юнгу.
— Лягайте на койку, — м’яко сказав Медведєв. — Там ковдра, укрийтеся.
Вона мовчки прослизнула до койки, загорнулася в ковдру.
Медведєв сидів біля передавача. В приміщенні було зовсім темно, тільки тьмяним прямокутником виднівся надвірний вихід, ледве вимальовувалося віконце вгорі. Надворі свистів вітер.
Жінка спала неспокійно, підводилася, простогнала кілька разів. Раз у раз Медведєв поглядав на світний циферблат ручного годинника… Як повільно лине час… Думки про Настю, про Альошу, спогади, мрії про майбутнє роїлися у нього в голові…
Опівночі підійшов до Агєєва, який лежав рядом з льотчиком біля скелі. Боцман встав беззвучно, пішов змінити Кульбіна. Кульбін зайшов до кубрика, притупуючи ногами.
— Холодно, Василю Степановичу?
— Та воно не холодно, тільки вітром продуває наскрізь.
— Добре. Значить, завтра туману не буде… Вахта спокійно пройшла?
— Вахта нормальна, товаришу командир,
— Лягайте, грійтеся. Коли треба буде, я вас розбуджу…
Кульбін ліг рядом з Фроловим, стримуючи судорожне позіхання. Знову Медведєв сидів біля рації, дивився у темряву широко розплющеними очима… Інколи виглядав назовні, бачив невиразний силует О’Греді, що, як і раніше, спав.
Вже перед світанком розбудив Кульбіна. Спершу хотів підняти Фролова, але сигнальник спав як убитий. Кульбін проснувся без великих зусиль.
— Посидьте, Василю Степановичу, біля рації. Я зараз сюди боцмана пришлю.
Він вийшов надвір. Вітер шарудів по камінню, знизу долітав глухий гул океану. Площадка похило спускалася вниз, до виходу в ущелину.
— Приставити ногу, — почувся з темряви голос Агєєва. І через мить: — Підходьте, товаришу командир.