— А як коректувати будемо… без рації?
— Як?..
Медведєв дивився на моряка, який лежав поруч, на його стрункі юнацькі плечі, загорілу шию, рум’яне обличчя під шерстяним підшоломником, — бачив його неначе вперше.
Те, що спало на думку недавно, здавалося немислимим, нездійсненним. Чи повинен він, чи сміє послати на вірну смерть і цього красивого, сповненого життя хлопця?
— Є один вихід, Фролов, — повільно сказав він. Сигнальник дивився на нього широко відкритими карими очима.
— Бач, якщо не налагодимо коректування, весь наш пост ні до чого. Кораблі не змжуть громити укріплення — ті, що ми запеленгували. Рація не працює. Залишається флажний семафор.
Фролов мовчки слуав. Медведєв помовчав.
— Не знаю, що з цього вийде. Але, може, що-небудь і вийшло б. Чайчин дзьоб високо над морем, його далеко видно і з берега і з кораблів. Я вирішив був сам сигналізувати, але швидкості дати не зможу.
Фролов зрозумів. Очі блиснули образою.
— А мені хіба не довіряєте? Я сигнальник першого класу, сімдесят знаків на хвилину пишу.
— Знаю… Але ти розумієш, за що візьмешся? Повинен стати на відкритому місці, над самим обривом. По тобі, як по мішені, всі їхні гармати і кулемети стрілятимуть.
— А може, промахнуться, — просто сказав Фролов. — Товаришу командир, це ви здорово придумали!
Він трохи підвівся на камінні, густий рум’янець залив щоки. Раптом Фролов напружився, витягнувся, притис до обличчя окуляри бінокля.
— Наші бойові кораблі на горизонті!
Медведєв дивився теж. Плескався у лінзах нескінченний океанський простір. Довгою зігнутою клішнею заходив у воду берег. Мерехтів і переливався рубчастий горизонт.
— Праворуч, курсовий кут десять, товаришу командир!
І справді, у вказаному напрямку майнули на хвилях ледве помітні зазублені смужки.
— Дамо коректування, товаришу командир. — Фролов не відривав бінокля від очей. — Ви за мене не бійтеся. Вася Кульбін любив говорити: «Матрос кулі ковтає, бомби руками хапає».
Він поглянув на Медведєва і замовк. Поруч був, як і раніше, стриманий, підтягнутий командир, яким Фролов звик бачити його на містку катера під час бойових походів. Погляд Медведєва був твердий, економними і швидкими стали рухи.
Старший лейтенант дістав з планшета карту. Вітер виривав і згортав легкі калькові кінці. Медведєв розклав карту в заглибленні, притиснув з боків осколками граніту.
— Принесіть ракетницю і сигнальні прапорці! Фролов кинувся до кубрика, повернувся з великим старовинної форми пістолетом. Вклав у дуло картонний патрон ракети. Із клейончатого футляра витягнув два червоні прапорці.
Кораблі наближалися. Вже видно було в бінокль обриси широких скошених труб, кути гарматних надбудов. Але берег притаївся, ніби й не було в скелях насторожених, спрямованих у море батарей.
— Ракету! — наказав Медведєв.
Фролов швидко підняв ракетницю. Вузька димова стрічка звилася над висотою, високо в небі спалахнув червоний клапоть диму. Через мить така сама ракета піднялася над флагманським есмінцем.
— До коректування приготуватись! — наказав Медведєв, не відриваючи бінокля від очей.
Фролов ступив уперед, в кожній руці — розгорнутий прапорець. Стояв тепер на самісінькому краю гілчастої безодні, його виразно було видно і з моря і з берега. І, вибравши мить перед початком сигналізації, зробив те, що робив не один червонофлотець, дивлячись смерті в очі, ніколи не згинаючись перед ворогом.
Він зірвав і кинув на каміння свій шерстяний підшоломник і, обережно діставши з пазухи, розправив, хвацько надів набакир стару, просочену сіллю безкозирку з золотими літерами і стрічками, що розвівалися на гірському вітрі.
Розділ тринадцятий
ПОЄДИНОК
— Йому немає рації мене підстерігати! — крикнув Агєєв Медведєву, кидаючись услід за диверсантом до виходу з ущелини.
Така була перша думка. Звичайно, мнимий англієць постарається не прогаяти ні секунди, використати перевагу в часі, щоб, загубившись серед скель, утекти до своїх. Але в ту ж мить в Агєєва виникла інша думка.
Невірно! Може, недосвідчений ворог саме так і зробив би, але досвідчений розвідник, звичайно, використає особливість місцевості, притаїться де-небудь за скелею, щоб, дочекавшись переслідувачів, набезпечно розправитися з ними.
«Точно! — думав біжачи боцман. — Де він чекатиме? Звичайно, біля переходу через потік. Доведеться там не поспішати, вийти на відкрите місце. Там він і вдарить, як на полюванні».
І замість того щоб одним духом перемахнути через пінну воду, Агєєв, пробігши ущелину, ліг, підповз до заростей біля потоку і, не розсуваючи зелені, виглянув назовні.
Крізь мереживо листя, пронизане сонцем, чорніло мокре каміння, блискотіли бризки потоку.
Мовчазно скупчилися скелі на тому березі.
Агєєв знав: уздовж прямовисної стіни врівень з входом до ущелини, де він зараз лежить, є тріщина, вузький виступ, теж прихований зовні зеленню.
Не ворухнувши гілки, боцман поповз цим виступом вздовж потоку до того місця, де обрив звертав убік і робила поворот річка.
«А може, марно гаю час, німець давно вже тікає до своїх», мучила невідступна думка.
— Неправда! Поспішайте повільно! — пробурмотів він свою улюблену приказку. Напружився, перестрибнув потік, почав повертатися повзком, розплатавшись на камінні.
І напроти входу в ущелину, за першим же поворотом, лице в лице зіткнувся з ворогом, що притаївся.
Диверсант лежав, тримаючи напоготові гранату, дивився на приховане зеленню горло ущелини. Зовсім інше, напружене, зосереджене обличчя з напіввискаленими зубами під трохи піднятою верхньою губою глянуло на Агєєва.
Боцман стрибнув уперед.
Граната покотилася на каміння. Агєєв підняв пістолет. Але із спритністю, майже неймовірною для такої жирної, важкої людини, мнимий О’Греді схопив його за руку. Вони захиталися над самою водою. Ворог рвонувся, вивернувся, як змія, зник за скелею.
І потім — хвилини стрімкого видирання по скелях, біг по камінню під сонцем і вітром. І, нарешті, Агєєв ліг долілиць, жадібно напився холодної води, яка золотилася в моховитому заглибленні.
Він витер рясний піт, що заливав очі, і, обережно піднявши голову, окинув поглядом місцевість.
Тепер перед ним була плоска лощовина, схожа на висохле океанське дно. Ні дерев, ні високого чагарника. Такий самий пейзаж, як і скрізь, у цьому краї вічної мерзлоти: гранітні валуни, нагромаджені один на один, гостробокі шиферні плити, де-не-де жовтуваті гілки повзучої берези щільно обвивали каміння.
За цією лощовиною, охоплюючи ЇЇ півкільцем, звивалася далека лінія гірської автостради, тієї самої дороги, що вела до занедбаних нікельових рудників.
Боцман лежав за великим, обточеним вітром валуном; від каміння йшов легкий морський аромат — запах водоростей і солі. Згори гріло сонце, але знизу льодовий холод уже проникав крізь одяг.
Чи встиг він перейняти фашиста, заступити йому дорогу? Агєєв поглянув на циферблат плоского ручного годинника — цього годинника подарував йому адмірал за одну з розвідувальних операцій…
Після того як мнимий О’Греді, вирвавшись, зник за скелею, боцман не переслідував його, а кинувся навперейми найкоротшим тільки одному йому відомим шляхом.
І ось тепер він лежав за великим валуном, оглядаючи всю лощовину. Знав, якщо ворог ще не добрався сюди, — а за часом не міг добратися: боцман пройшов до валуна навпростець обривистими оленячими стежками! — він не зможе пройти по лощовині, не підставивши під постріл своє велике тіло… Агєєв лежав задиханий, спітнілий, тримаючи напоготові гранату і важкий пістолет.
Сонце виблискувало над камінням, висячи у блідоголубому небі.
Велика тиша пустелі стояла навкруги.
І ось Агєєв знову побачив ворога.
Той повз по краю лощовини, розплатавшись так, що майже не вирізнявся за лінією шиферних брил. Повз метрів за сорок од боцмана, і лише кроків десять відокремлювали його від дальнього краю лощовини.