Але млявість миттю зникла, коли ширококрилий літак заревів над водою, швидко насуваючись на катер. Він підкрався з-за берегового пасма, ліг на бойовий курс, стріляючи з усіх гармат і кулеметів.
— По літаку — вогонь! — вигукнув Медведєв, повертаючи колесо штурвала.
Мало що збереглося в його пам’яті з цієї миті. Лише прозорі смерчі пропелерів над самою водою, темні веретенця бомб під широким розмахом крил.
Катер повернувся на хвилях, мов живий. Над ним прокотилися водяні потоки, — Медведєв відчув струмінь твердої, мов залізо, води, яка била просто в очі, гірку сіль на відразу пересохлих губах.
«Фокке-вульф» стріляв безупинно, снаряди і кулі били по хвилях, насуваючись киплячою завісою. Всі звуки потонули в безперервному гуркоті. Здригався разом з гуркочучим кулеметом Фролов, учепившись у вібруючі ручки. Поруч стріляв боцман Шершов. Траси з катера і літака схрестилися.
Декілька чорних рваних дірок виникли раптом на мокрій обшивці рубки. Неначе у німому кіно, торпедист беззвучно похитнувся, повалився між циліндрами торпед. Кров’яна цівка потекла на дошки палуби, і в наступну мить її змила хвиля, що набігла. А потім збоку майнули величезні крила, два димових стовпи виросли на воді, катер підскочив, наче піднятий з води невидимою велетенською рукою.
— Ура! — почув Медведєв слабкий крик Фролова.
Вода бурхала навколо набряклих чобіт, штовхала під ноги. І тільки мигцем побачив Медведєв овальне сіро-жовте крило, яке косо врізалося у хвилі і майже миттю зникло під водою.
Фролов у голландці, яка прилипала до худорлявих струнких плечей (коли він встиг скинути свій кожух?), торжествуюче піднімав великий палець. Це мигцем побачив Медведєв, вирівнюючи курс катера. Але Фролов доповідав уже про інше. Він побачив пробоїну в дерев’яному борту, в яку вривалася пінна вода, бліді язики полум’я, що бігли по палубі, недалеко від торпед.
— Товаришу командир, пробоїна у правому борту, — квапливо доповідав боцман.
— Товаришу командир, моторний відсік заливає вода, — висунувся з люка вкритий мокрим кіптем старшина мотористів.
Медведєв передав штурвал боцману. Прослизнув у люк машинного відділу. Серце його впало, Тут, у тьмяному світлі захищених металевими сітками ламп, біліли звиви авіаційних моторів, що аж пашіли жаром. Гостро пахло бензином. Сьомушкін сидів, притулившись спиною до азбестової стінки мотора, опустивши стрижену голову на високо підняті коліна. Безкозирка лежала на палубі поряд, навколо нього плескалася вода…
— Сьомушкін! — покликав Медведєв.
— Вбитий, товаришу командир, — глухо доповів старшина. — Осколком у груди, наповал…
Разом з іншим мотористом він уже розгортав пластир.
— Пробитий борт біля правого мотора, — доповідав старшина. — Снаряд розірвався в моторному відсіку. Якщо заведемо пластир, зможемо йти на одному моторі.
— Робіть, — важко сказав Медведєв, не зводячи очей з Сьомушкіна. «Може, ще живий?» Доторкнувся до його плеча. Голова Сьомушкіна хитнулася набік, на тканині голландки темніла кров’яна пляма. Серце Сьомушкіна не билося.
Медведєв вибіг наверх. Матроси заливали вогонь, брезентовими відрами черпали забортну воду.
— Радист! — крикнув у рубку Медведєв.
Кульбін виглянув з рубки. Дивився спокійно, ніби нічого особливого не відбувалося навколо.
— Передайте сто одинадцятому: «Катер має бортову пробоїну, пошкоджено один мотор, є влучання запалювальних снарядів… — Медведєв швидко пройшов по палубі, став навколішки біля Ільїна, який лежав долілиць. — Убито двох червонофлотців». Те ж саме передасте капітану першого рангу… Ідіть!
— Єсть, товаришу командир. — Кульбін зник у рубці. Палуба була гаряча і суха, струминки диму пробивалися з напіввідчиненого люка.
Медведєв заглянув до люка і відсахнувся. Набравши повітря у легені, майже скотився по крутому трапу.
Вузький коридорчик був у бурому диму, під ногами хлюпала вода. Відблиски полум’я танцювали на металевій стінці.
— Запалювальний снаряд! Точно… Дим схопив за горло. Але Медведєв розчинив і захлопнув за собою двері в малесеньку каютку, де провів стільки годин відпочинку, де кожна річ дорога, запам’яталася назавжди.
В каюті горіло світло. Висів над койкою запасний кожух, погойдувалася шапка-ушанка, яку через морське франтівство Медведєв не носив ніколи. На полиці, над столом, — кілька улюблених книжок. І тут же, в синій сап’яновій рамці, — велика фотокартка під склом: тонка жінка з прямим серйозним поглядом з-під пушистих брів, хлопчик років шести обіймає її за шию…
Дим просочувався в каюту. Спершу корабельні документи… Рвонув ящик стола, зібрав акуратно, засунув пачку за пазуху, під хутро реглана, разом з журналом бойових дій.
Тепер фотографія…
Вона не піддавалася, була надійно прикріплена до перегородки. Нігті ковзнули по рамці і склу. Дим їв і сліпив очі. «Ще, можливо, не вийду наверх…»
Він рвонув рамку, гострий біль пронизав нігті. Засунув фото за пазуху, затамувавши подих, пробіг коридором, злетів по трапу.
І особливо, назавжди запам’яталося те, що він тут побачив: вузька дерев’яна палуба, темна від води і диму, сірий брезент пластиру, що здувся нерівною латкою біля борту, мертвий Ільїн, який лежав униз обличчям між двома торпедами, що золотилися від мастила.
Медведєв сам схопив вогнегасник, спрямував у люк шипучий струмінь. Йому допомагав Фролов — незвично серйозний, з широко розплющеними очима.
І знову за спиною спокійний, неквапливий голос Кульбіна:
— Товаришу командир, капітан першого рангу поздоровляє із збитим «фокке-вульфом». Запитує, чи не потребуємо допомоги. Сто одинадцятий просигналив: «Може, взяти на буксир?» Буде нас охороняти.
— Передайте: «Допомоги не потребую, дійду своїм ходом», — кинув Медведєв через плече.
Він змінив Шершова біля штурвала. Кашкет боцмана зсунувся на потилицю, цівка крові засохла на смуглявій, немов відлитій з бронзи щоці.
А потім довгий дощаний причал біля плавучої бази, офіцери і червонофлотці, які юрмилися коло трапа… Хвилина урочистого мовчання, коли з палуби на сушу переносили двох загиблих моряків…
І тільки закінчивши швартовну, вимившись і переодягнувшись у каюті плавучої бази, перед тим як іти доповідати командирові з’єднання, Медведєв сів на койку, постарався зібратися з думками, зрозуміти те дивовижне, що сталося під час походу.
Чому була дана шифровка, яка забороняла торпедувати ворожий транспорт? Хіба не збіглося це з його власними побоюваннями, які мучили вже не перший день?
От саме тоді, після роздумів та вагань, і написав він свій рапорт, який здивував усіх, прикро вразив його пряме начальство, а його самого кинув у світ нових, незвичайних переживань.
Розділ третій
МІСТО В ГОРАХ
— Не знаю! — сказав командир з’єднання. — Не знаю. чому був такий наказ. Як тільки мені подзвонив командуючий флотом, я передав шифровку вам… Кажете, вже готувалися вийти в атаку? Мабуть, серце так і заколотилося в грудях? Випустити таку здобич!
Медведєв мовчав, крутячи в пальцях погаслу папіросу.
— Гаразд, не ви одні це пережили, — говорив далі капітан першого рангу. — Вже був такий наказ минулого тижня. Теж ішов транспорт на норд… Запитую командуючого: «В чому річ? Отак у моїх моряків торпеди самі собою почнуть з апаратів вискакувати…»
— І що сказав командуючий, товаришу капітан першого рангу?
Літній моряк нахмурився. Поглянув на Медведєва проникливими очима.
— Сказав: «Виконуйте завдання. Накази командування не обговорюються». А з цим «фокке-вульфом» ви молодець. Майстерно провели маневр, збили з бойового курсу — хлопці ваші влучно стріляли… Здивувався я: як дійшли своїм ходом до бази… Мотор вийшов з ладу, бензобаки майже порожні. На чому вели катер?