— Шукаю свою руку, — пожартував він, однак я бачила, що це був зовсім не жарт. Там він залишив частину себе. Марті небагато пам’ятає про ту ніч. А Дін не може про неї забути.
Я ж написала довгу статтю про цей випадок, про дружбу Марті й Діна, про всі зусилля, що їх доклав Дін, намагаючись урятувати друга. Завершення судового процесу вони відсвяткували вдвох. Сиділи за обіднім столом, відсунувши вбік стоси медичних рахунків, які «Medicaid» оплачуватиме доти, доки Марті не матиме змоги працювати, бо ж його дружина заробляла надто мало, доглядаючи за дітьми. Та він і гадки не мав, де взяти гроші на протез руки. Його син мріяв, що в батька з’явиться «рука робота» і він нарешті зможе «дати п’ять». Дін хвилювався, що Марті гнітитиме те, що він ніколи не зможе розмахувати бейсбольною биткою, зав’язувати волосінь на вудці або тримати дітей за обидві руки.
Коли про історію Марті дізналися інші, прочитавши про неї в газеті, клерки й телефоністи, що працювали в сірих кабінках центру протезування та ортопедії «Hanger Prosthetics & Orthotics» Саут-Евкліда, штат Огайо, просто не могли забути його обличчя та руку, яку він утратив. Коли Ліза Коварді вперше побачила фото чоловіка в газеті, вона почувалася просто жахливо. «Те, що з ним трапилося, — це не по-людськи, — зауважила вона. — Ми хотіли, щоб він відчув людяне ставлення до себе».
Хто така Ліза?
— Я просто касирка, — знизала вона плечима.
Просто?
Її завдання — стежити за своєчасною оплатою рахунків. Вона ніколи не бачить облич пацієнтів — тільки цифри.
Коли вона прочитала історію Марті разом із колегами, які працювали в невеличкому тісному кабінетику над комірчиною, жінки відразу кинулася до керівництва. Ліза зробила копію газетної статті й віддала її Кімберлі Рід, завідувачці відділення протезування. А одна з її колег розшукала Марті. Усі жінки з верхнього поверху — Шерон Спейтс, Аліда Ван Горн, Ірен Фланік, Роуз Джонсон та Аннетт Філліпс — хотіли допомогти Марті, щоб він знову міг грати з сином у бейсбол і годувати маленьку донечку з пляшечки.
Завдяки їхній наполегливості та відданості справі Марті отримав «руку робота», що коштувала 58 тисяч доларів, абсолютно безкоштовно.
Телекамери фіксували, як Марті випробовує свою нову руку — бере серветку, ставить підпис, піднімає пляшечку. Однак їх уже не було, коли Марті дякував жінкам, завдяки яким усе це стало можливим. Жінки охали й ахали, коли він підійшов до них, щоб показати руку.
— Ви просто чудові, і це неймовірно! — сказав Марті. — Ви надзвичайні!
Марті невпинно згинав і розгинав кисть, розповідаючи, яка вона сильна, бо витримує навантаження у 22 фунти.
— Ану зроби те, що полюбляють робити всі чоловіки, — почешись, — пожартувала Ліза.
— Не цією рукою, — засміявся Марті.
Він засукав рукав, щоб показати протез.
— Боже, та вона прекрасна! — сказала Ірен.
— Це більше, ніж я міг би собі уявити, — мовив Марті.
Усі ледве могли стримати сльози.
Він пообіцяв, що якось прийде до них разом із дружиною та дітьми, а тоді підняв свою руку й помахав нею на прощання — легко й природно.
Урок 6
Дай іншим ще один шанс справити гарне враження
Люди часто кажуть: «У тебе не буде другого шансу справити перше враження».
Дякувати Богові, люди, які траплялися в моєму житті, були досить милосердними, щоб давати мені вдосталь «других шансів».
Я частенько справляла погане враження. Коли я вперше, ще студенткою, потрапила до редакції новин, щоб зустрітися зі своїм куратором, на мені була чорна блузка з блискучими сріблястими смужками, мереживним гофрованим комірцем та рукавами, що напнулися навколо рук, мов повітряні кульки. Біла фатинова спідниця, чорні панчохи та сліпучо-білі туфлі доповнили ансамбль. Шкода, що ніхто не викликав «модну поліцію», щоб мене заарештували за цей «злочин».
Два роки потому я повернулася до редакції — на співбесіду з приводу роботи. Цього разу я була сама серйозність і вдягла свій єдиний діловий костюм. Від співбесіди в «Beacon Journal» багато залежало. Я була 30-річною матір’ю-одиначкою без грошей, але з великими мріями. І хотіла стати справжньою журналісткою — такою, яка могла б сплачувати за оренду квартири, заробляючи на життя письмом. Я вже встигла зіпсувати перше враження, коли намагалася влаштуватися на роботу як стажерка. У редакції газети «Pittsburgh Press» мене спитали про хобі та зацікавлення. Я сказала головному редакторові, що захоплююся скрипковою музикою, однак не змогла вичавити з себе ані слова, коли годину потому він запитав мене про Ісаака Стерна. Мій мозок нагадував чисту дошку. Потім я спробувала влаштуватися стажеркою в «Detroit Free Press». Редакторові сподобалося моє резюме, і він попросив мене написати есе. Я надрукувала потужне есе на напіврозваленій друкарській машинці. Виправлення довелося робити олівцем. Той редактор більше мені не телефонував. У результаті — після того як я отримала 30 листів із відмовами — редакція маленької газети в місті Лорейн, Огайо, погодилася взяти мене на стажування. У 1986 році «Lorain Journal» дав мені шанс проявити себе, і ця газета стала моїм першим місцем роботи.