Про світ бізнесу я не знала абсолютно нічого. Раніше я ніколи не читала газетних розділів із діловими новинами, тож не була готова до співбесіди. Я прийшла на зустріч у єдиному діловому костюмі, який був у мене в гардеробі, щоб мати максимально розумний і професійний вигляд. Цього разу жодних жахливих чорно-білих ансамблів! Мене провели в кабінет головного редактора. Там було повно-повнісінько чоловіків у широких жовтих краватках. Усе йшло добре, аж доки редактор не запитав, як би я написала короткий біографічний нарис на тему «Мартін Марієтта».
Я й гадки не мала, хто це, однак почала детально описувати, як збирала б про нього інформацію. А потім помітила, що редактор має такий вигляд, ніби з нього от-от випаде нирковий камінь. Усі аж скоцюрбилися, коли я й далі розводилася про «містера Марієтту». Нарешті один із присутніх не витримав і приголомшив мене фактом: «Мартін Марієтта» — не людина. То назва великої оборонної корпорації.
А-а-а-а! Я відчула себе абсолютною дурепою. Перед співбесідою я молилась, а протягом розмови тримала свою долоню розкритою, уявляючи, що тримаю Бога за руку. А тепер? Я помолилася, глибоко вдихнула та сказала щось на кшталт: «Що ж, очевидно, я нічого не знаю про світ бізнесу, тож якщо вам потрібен досвідчений бізнес-журналіст, я не та, кого слід найняти. Але я знаю, як робити репортажі й писати, я готова вчитися, щоб знати все, що може знадобитися для цієї роботи».
Вони були досить поблажливими й потисли мені руку. А один із чоловіків навіть провів мене до ліфта. Коли я натиснула кнопку виклику, то відчула, що моє серце впало. Скидалося на те, що я щойно втратила свій найкращий шанс отримати роботу в чудовій газеті. Та перш ніж двері ліфта встигли відчинитися, до мене підійшов головний редактор і запитав, коли я можу вийти на роботу.
Що? Вони все одно мене беруть?
І вони взяли.
Мені було непросто повідомити редактора в Лорейні, що я йду, пропрацювавши в них шість місяців, адже це була моя перша справжня робота.
Коли я звільнялася, Джон Коул побажав мені успіхів, але не був багатослівним. А за тиждень мені зателефонувала мама, щоб повідомити: мій колишній бос надіслав їм листа, зазначивши, що вони чудово виконали свою роботу.
Урок 7
Краса і привабливість твоєї роботи залежать виключно від тебе
Якою була твоя найгірша робота? Це запитання нерідко є гарним початком розмови. Спробуй — запитай про це інших. Але треба бути обачним. Твоя найгірша робота для когось може бути найкращою.
Погодься, було б чудово, якби ми могли обмінюватися робо́тами в космічних масштабах. Якби кожен, хто ненавидить свою роботу, міг її позбутись, а його місце зайняв би той, кому ця робота подобається, і був би щасливим.
Якою була моя найгірша робота? Забирати тіла до похоронного бюро.
Коли працюєш у похоронному бюро, робиш усього потроху. Друкуєш меморіальні картки, миєш катафалки, працюєш на церемоніях прощання, виїжджаєш на виклики. Неможливо забути своє перше «тіло». Я не знала, чого очікувати від свого першого чергування. Ти можеш лягти спати, а коли знадобишся, задзеленчить телефон. Дзвінок пролунав о третій ночі. Було моторошно їхати в катафалку у мертвій пітьмі по мертве тіло (пробачте мені цей каламбур).
Тій жінці було років сорок, і вона мала густе чорне волосся. З того часу минули десятиліття, та я й досі пам’ятаю її обличчя. Вона лежала в ліжку з розплющеними очима. Жінка протягом певного часу хворіла, і сімейний лікар уже навідався до її будинку, щоб засвідчити смерть. Там була присутня її родина, тож мені довелося поводитися так, ніби це звична для мене річ і я не боюся її торкнутися. Я й гадки не мала, наскільки важким може бути мертве тіло, аж доки не спробувала її підняти. Вираз «мертвий вантаж» для мене набув нового значення. У похоронному бюро ми мали роздягти її, обмити і вкласти для церемонії прощання.
Іноді поховальний бізнес може спричиняти глибоке хвилювання. Тиждень за тижнем ти поринаєш у світ смерті й горя. Тобі доводиться працювати з напіврозкладеними тілами, які вже не мають людської подоби, бо їх не могли знайти протягом тривалого часу. Тобі доводиться маскувати отвори від куль і почуватися безсилою, бо замаскувати діри в душах тих, хто вижив після цих самогубств, ти не в змозі. Тебе нудить від запаху смерті, доки його не змінює запах рідини для бальзамування, від якого з очей течуть сльози. Та ніщо не вражає так, як крихітні труни. Новонароджені, мертвонароджені, надії і мрії цілого життя, що залишають по собі порожні дитячі кімнати та занімілих від горя батьків, які навіть не знають, чи можуть тепер називати себе батьками.