Щоразу, коли я потрапляю в новий сектор свого життя, я роблю паузу, «перезавантажуюсь» і входжу у свою нову індивідуальність. Я переконуюся в тому, що перебуваю в «правильному» сегменті, що це «правильна» я — година за годиною, сектор за сектором. Це спосіб освятити моє життя, забезпечити мою присутність у кожній справі, «святій» для мене.
Щоразу я питаю себе: «Яке яблучко має ця мішень?» Найкраща мати? Найкращий керівник? Найкраща бабуся? Я ніколи не беру з собою роботу, коли навідую онуків. Не перевіряю електронну пошту, коли ми збираємо «Lego». Коли ти вдома — зосереджуйся на «батьківській» мішені. Коли ти з дітьми — будь із ними на 100 %. Вимкни свій смартфон, айфон, айпад, забудь про електронну пошту — тут потрібна виключно твоя присутність.
Коли мій мозок починає хаотично метушитися навколо пріоритетів або перестрибувати з одного на інший, я роблю паузу, щоб вирішити, яке з завдань є пріоритетним у цю мить, а потім зосереджуюся на «яблучку» цієї мішені з усією енергією та пристрастю.
Ніхто з нас не здатен зробити абсолютно все або зробити все ідеально. Я ніколи не забуду хвилю критики, що полилася на дружину кандидата в президента Мітта Ромні — Енн. Вона виховувала п’ятьох синів. Деякі жінки пхикали й зауважували, що вона у своєму житті «й дня не працювала». Розгорялася справжня «війна матусь», хоча хто, як не ми, чудово знає, як щоденно працює та, хто виховує п’ятьох дітей.
Це вмикає нашу «ядерну кнопку»: чи досить я?.. У душі кожної мами повсякчас іде війна. Чи досить я роблю для своїх дітей, коли працюю за межами домівки? Чи досить я роблю для себе й усього світу, якщо не працюю?
Навіть більше: одного разу журнал «Time» нахабно запитав на своїй обкладинці: «Чи ти гарна мама?» Ситуацію погіршувало те, що на обкладинці була зображена молода сексуальна матуся у вузьких джинсах, яка годувала трирічного сина грудьми. Світлина цієї жінки схвилювала багатьох, та насправді нас усіх мав схвилювати отой заголовок.
Чи ти гарна мама?
Часто бувають дні, коли кожна з нас відповість «ні».
Наприклад, той день, коли моя маленька донечка простягла мені повну ложку пластівців «Cheerios», щоб показати черв’ячка, який там звивався. «О ні, коли ж у цих пластівців закінчився термін придатності?» Або ситуація, коли я вирішила відпочити в садовому кріслі з книжкою, а моя дівчинка вибігла на дорогу. Або день, коли я прийшла, щоб дістати її з колиски, і побачила, що вона грається тим, що випало з її підгузка, який я нещільно застебнула. Чи той ранок, коли я побачила, що вона їсть пачку масла замість сніданку (тоді вона якраз навчилася відкривати холодильник). Або ж той день, коли мені довелося відривати пальці доньки від дверцят авто на шкільному паркінгу — вона боялася йти до школи. Моя дівчинка й гадки не мала, як гірко я плакала, коли їхала звідти на роботу.
Якби ми фіксували всі наші батьківські успіхи й невдачі, деякі дні були б суцільним провалом. Моя донька виховує дітей набагато краще, ніж це свого часу робила я. Вона привчала своїх малюків самостійно заспокоюватися, пеленала їх, мов крихітні буритос, розмальовувала їхні бодики та обшивала слинявчики стрічками. Донька навіть вирішила покинути роботу, щоб працювати мамою «на повний день».
Але трапляються дні, коли вона телефонує мені зі сльозами. Іноді це сльози радості, а іноді — провини, яку вона часто відчуває, виховуючи трирічного та десятимісячного малюків. Чи гарна вона мама, коли втомлений Ешер просить свою «смугасту ковдрочку» й вимагає повернутися по неї додому, а вона просто їде далі? Або коли дозволяє Ейнслі виплакатись і заснути, тому що сон — це саме те, чого потребує втомлена дитина?
Ідеальних батьків не існує. Ані серед тих, хто сидить удома весь день, ані серед тих, хто ходить на роботу. Їх немає серед тих, хто ретельно стерилізує кожну пляшечку й соску, і серед тих, хто не припиняє грудного вигодовування, доки дитина не отримає шкільний атестат.
Пам’ятаю, як одного дня моя мама поставила собі «двійку» за виконання батьківських обов’язків. Вона не могла знайти собі місця через те, що мій маленький брат забув свій ланч удома, і винуватила в цьому себе. Пригадую, тоді я подумала: «Оце так! Невже турбота про нас для неї настільки важлива?» Моя мама докладала всіх зусиль, виховуючи одинадцятьох дітей. Іноді «м’яч» вилітав за межі стадіону, а іноді удар був точним. Траплялись «аути». Але вона завжди бралася за «битку», якою виснаженою не почувалася б.