З собою він мав судки напаковані бутербродами з помідорами. І термос фірми «Іґл», з орлом. А в голові — жахливі картинки.
Дощ. Потоки стрімкої чорнильно-чорної води. І запах. Такий нудотно-солодкий. Наче старі троянди на легкому вітрі.
Та найгірше було те, що в його пам’яті жили спогади про молодого чоловіка з ротом старого діда. Спогади про набрякле обличчя і розтрощену, перевернуту догори дриґом посмішку. Про прозору калюжу, що розтікалася навколо, і віддзеркалену в ній голу жарівку. Про залите кров’ю око, яке розплющилося, поблукало навколо, а тоді втупилося в нього. В Есту. І що зробив Еста? Глянув у те любе обличчя і сказав: «Так».
Так, то був він.
Саме до цього слова ніяк не щастило добутися Естиному восьминогові: «Так». Порохотяг, схоже, зарадити тут не міг. Десь там, у глибині якоїсь складки чи борозенки, воно й застрягло — надійно, ніби волоконце манго між кутніми зубами. Хоч плач, хоч скач — не виколупаєш.
З суто практичних міркувань правильно було б, певно, сказати, що все почалося з приїзду до Аєменема Софі-моль. Мабуть, таки правду кажуть, що все може змінитися за один день. Що за кількадесят годин життя може попрямувати у зовсім нове, несподіване річище. І якщо таке трапляється, то до тих кількадесяти годин треба поставитися так, ніби то порятовані від вогню рештки згорілої оселі — обвуглений годинник, припалена світлина, обгорілі меблі: воскресити їх із руїни і докладно обстежити. Зберегти. Витлумачити.
Дрібні події, звичайні речі — спершу дощенту потрощені, а тоді відтворені. Пройняті новим значенням. Ні з того ні з сього вони стають вибіленими кістками, на яких наростає розповідь.
Та стверджувати, що все почалося з приїзду до Аєменема Софі-моль, — то тільки один з можливих поглядів.
З таким самим успіхом можна було б стверджувати, що насправді все почалося тисячі років тому. Задовго до того, як тут з’явилися марксисти. До того, як Малабарське узбережжя підбили під свою руку британці, до того, як у цих краях запанували голландці, до того, як сюди приплив Васко да Ґама, до того, як владу в місті Калікуті захопив заморін[6]. До того, як трьох убитих португальцями сирійських єпископів у пурпуровому облаченні знайшли в морі, де на грудях у них позвивалися кільцями морські змії, а в розкошланих бородах позастрягали устриці. Можна було б навіть стверджувати, що все почалося ще до того, як на цей берег прибуло у човні християнство і просочилося в Кералу, ніби чай з пакетика у воду.
Що насправді все почалося в ті дні, коли було встановлено Закони Любові. Закони, які визначали, кого треба любити і як.
І як сильно.
Однак з практичних міркувань, у цьому безнадійно практичному світі…
2
Метелик Паппачі
…стояв блакитний день у грудні шістдесят дев’ятого (тисяча дев’ятсот у думці). У житті родини наближався момент, коли під впливом певної події непомітна досі система моральних принципів зривається раптом з насидженого містечка, великою бульбашкою піднімається на поверхню і якийсь час колихається на хвилях. У всіх на очах. Там, де її може побачити хто завгодно.
Виблискуючи під сонцем хромованими плавцями, блакитний «плімут» мчав повз молоді рисові поля і старі каучукові дерева дорогою до Кочина. Далі на схід, в одній невеликій країні з подібними краєвидами (джунглі, ріки, рисові поля, комуністи), з неба саме сипалися бомби, і їх вистачило б, аби встелити цілий той край сталевим килимом шість дюймів завтовшки. Тут же панував мир, і родина у «плімуті» мандрувала без жодного страху чи лихого передчуття.
«Плімут» належав колись Паппачі, Рахелиному й Естиному дідусеві. Після його смерті авто перейшло до Маммачі, їхньої бабусі, і ось Рахель з Естою їхали тепер до Кочина, щоб утретє подивитися там «Звуки музики». Всі пісні з цього фільму вони вже знали напам’ять.
Потім уся родина мала заночувати в готелі «Морська королева», де завжди відгонило несвіжою їжею. Номер замовили заздалегідь. А наступного дня рано-вранці вони мали заїхати в кочинський аеропорт по колишню дружину Чако — свою англійську тітку, Марґарет-кочамму, — і свою двоюрідну сестру, Софі-моль, які прибували з Лондона, щоб відсвяткувати в Аєменемі Різдво. За кілька місяців до того другий чоловік Марґарет-кочамми, Джо, загинув у автомобільній аварії.
Дізнавшись про це, Чако запросив їх до Аєменема. Не можна допустити, заявив він, щоб вони залишалися цього року на Різдво в Англії, самотні й пригнічені. У домі, переповненому спогадами.