Паппачі історії, яку розповіла донька, не йняв віри — не тому, що був доброї думки про зятя, а просто через те, що не міг повірити, наче якийсь англієць, і взагалі англієць у принципі, може домагатися чужої дружини.
Своїх дітей Амму, звісно, любила, але їхня великоока, наївна вразливість, їхня готовність любити тих, хто їх насправді не любить, страшенно її сердила й іноді навіть викликала бажання зробити їм боляче — тільки для того, щоб навчити, щоб застерегти.
Так, буцім вікно, через яке здимів колись їхній батько, було відчинене для кого завгодно — залізай, тебе чекають із розкритими обіймами.
Амму мала враження, наче її близнюки — то пара дрібних збентежених жабенят, які бачать тільки одне одного і рука в руку стрибають собі кудись по заповненому гуркітливим транспортом шосе. Добре усвідомлюючи, чим зазвичай закінчується для жабенят зустріч з вантажівкою, вона невтомно пильнувала за кожним їхнім кроком. Незмінна настороженість висотувала їй нерви і тримала у постійній напрузі. Вона картала дітей за найменшу провину, проте й захищати їх бралася тут же, щойно їй здавалося, ніби хтось зиркнув у їхній бік не так.
Що ж до неї самої, то вона знала: шансів більше не буде. Тепер їй залишався тільки Аєменем. Передня веранда і задня веранда. Гаряча ріка і консервна фабрика.
Й усе це — на тлі невпинного верескливого скавуління лихої слави, що ширилася округою.
У перші ж місяці після повернення до батьківського Дому Амму притьмом навчилася впізнавати — і зневажати — потворне обличчя співчуття. Літні родички з кількома тремтливими підборіддями, де пробивався рідкий поріст, приїжджали на день-два до Аєменема поспівчувати їй з приводу розлучення. Вони хапали її за коліно і зловтішалися, а вона ледь стримувала бажання відважити їм ляпаса. Або відкрутити соски. Гайковим ключем. Як Чаплін у «Нових часах».
Розглядаючи себе на весільних фотографіях, Амму почувалася так, наче звідти на неї дивиться не вона сама, а хтось інший. Дурненька, обвішана прикрасами наречена. Шовкове сарі барви призахідного сонця мінилося золотом. На кожному пальці — по персню. Над вигнутими бровами — білі цятки сандалової пасти. Амму дивилася на себе тодішню, і її м’який рот кривився у гіркій посмішці від спогадів — не стільки про саме весілля, скільки про те, як це вона дозволила, щоб її так вишукано й ретельно вирядили, перш ніж підвести до шибениці. Тепер це виглядало лише безглуздою і марною витратою часу.
Чимось таким, як шліфування дров.
Вона пішла до сільського ювеліра і попросила, щоб її масивну обручку переплавили, а тоді зробили з неї тоненький браслет зі зміїними голівками, який сховала, щоб колись віддати Рахелі.
Амму розуміла, що зовсім без весілля обійтися не вийде. Принаймні не на практиці. Проте до кінця життя обстоювала скромні весілля у звичайному одязі. Тоді вони не такі зловісні, думалося їй.
Іноді, коли Амму слухала по радіо улюблені пісні, у неї всередині наче щось порушувалося. Під шкірою ширився плинний біль, і вона, наче відьма, покидала цей світ і вирушала до іншого — кращого і щасливішого. В такі дні у ній прокидалося щось неприборкане і невгамовне. На якийсь час вона ніби позбувалася морального тягаря матері й розлученої жінки, і навіть хода у неї тоді змінювалася з безпечної материнської на якусь іншу, вже не таку стриману й виважену. Вона встромляла у волосся квітки, а її очі променилися магічною таємничістю. Ні з ким не говорила. Годинами сиділа на березі зі своїм маленьким пластмасовим транзистором у формі мандарина. Палила цигарки й опівночі купалася в ріці.
Що тягло Амму до цієї небезпечної межі? Що огортало її ореолом непередбачуваності? Напевне, та боротьба, яка клекотіла у неї всередині. Бо там поєдналося те, що не поєднується в принципі. Безмежна ніжність матері і бездумна лють терориста-смертника. Це поєднання росло й росло; саме воно врешті-решт і стало для неї спонукою любити вночі того, кого її діти любили вдень. Плавати вночі тим човном, яким діти плавали вдень. Човном, на якому сидів Еста і який знайшла Рахель.
У ті дні, коли по радіо звучали улюблені пісні Амму, всі трохи її побоювалися. Наче відчували, що вона перебуває у примарному затінку між двома світами, де не підвладна нікому. Що жінці, яку вже осудили й затаврували, втрачати насправді не так і багато, а тому вона може бути небезпечна. Тож коли по радіо вигравали улюблені пісні Амму, люди воліли обходити її десятою дорогою, бо всі зійшлися на тому, що в ті дні ліпше просто дати їй спокій.