Навіть тепер, коли минуло вже чимало років, Рахель пригадує, як одного разу прокинулася, хихочучи, бо Есті наснився кумедний сон.
Є у неї ще й інші спогади, на які вона не має права.
Пам’ятає, наприклад (хоч там і не була), що зробив Есті продавець помаранчево-лимонної шипучки в кіно «Абгілаш». Пам’ятає смак бутербродів з помідором — Естиних бутербродів, які той жував у поштовому поїзді на шляху до Мадраса.
І то лише дрібниці.
Так чи інак, тепер вона думає про Есту й Рахель як про «них», бо окремо, по одному, вони вже не ті, ким були, і зовсім не ті, ким гадали стати.
Зовсім.
Тепер життя у кожного з них має різні обриси й форму: в Ести — свої, у Рахелі — свої.
Краї, Кордони, Рубежі, Грані та Межі з’явилися на їхніх окремішніх обріях, наче ватага тролів. Низькорослих істот, які відкидали довгі тіні й патрулювали Туманне Прикордоння. Попід очима у них темніли вже ледь помітні півмісяці; Есті й Рахелі тепер стільки ж років, скільки було Амму, коли та померла. Тридцять один.
Не старі.
І не молоді.
Якраз життєздатного смертного віку.
Народилися вони, Еста й Рахель, мало не в автобусі. Легковик, яким Бабá, їхній батько, віз Амму, їхню матір, до лікарні у Шилонзі, де їм і належало з’явитися на світ, зламався на дорозі, яка звивалася поміж чайними плантаціями Ассаму. Вони покинули його на узбіччі і, розмахуючи руками, зупинили переповнений рейсовий автобус. З тим химерним співчуттям, яке дуже вбогі люди виявляють іноді до порівняно заможних, — а може, лише тому, що всі бачили, який велетенський уже живіт в Амму, — їм обидвом дали місце на сидіннях, і решту дороги тато Ести й Рахелі притримував той живіт (з дітьми всередині), щоб не так сильно хитався. То було ще до того, як батьки розлучилися й Амму повернулася жити до Керали.
Якби вони й справді народилися тоді в автобусі, казав Еста, то могли б потім ціле життя їздити автобусами безкоштовно. Як він про це дізнався, звідки почерпнув таку інформацію — хтозна, проте у близнюків роками жевріла образа на батьків, які обвели їх навколо пальця і позбавили такої класної пожиттєвої пільги — безплатних поїздок автобусом.
А якщо вас збивають на пішохідному переході-зебрі, то ваш похорон оплачує держава, також вважали вони. І мали чітке враження, що саме для цього зебри й призначені. Для безкоштовних похоронів. Звісно, жодних зебр в Аєменемі і навіть, якщо вже на те пішло, у Коттаямі, найближчому містечку, не було, але з вікна машини вони бачили кілька, коли бували у Кочині, розташованому за дві години їзди від Аєменема.
Похорону Софі-моль держава не оплачувала, бо та загинула не на зебрі. Її ховали в Аєменемі, у старій, але нещодавно пофарбованій наново церкві. То була Естина й Рахелина двоюрідна сестра, донька їхнього дядька Чако, яка приїхала до них у гості з Англії. Коли вона померла, Есті й Рахелі було сім. Софі-моль — майже дев’ять. Для неї зробили спеціальну дитячу труну.
Оббиту атласом усередині.
З блискучими латунними ручками.
Вона лежала там у своїх жовтих кримпленових штанцях-кльош, з перев’язаним стрічкою волоссям і улюбленою модною торбинкою, яку привезла з Англії. Її обличчя було бліде і зморщене, наче палець дгобі[2], чиї руки постійно у воді. Парафіяни зібралися навколо, і від жалібного співу жовта церква аж набрякла, ніби хворе горло. Священики з кучерявими бородами погойдували кадилами на ланцюжках і не усміхалися до дітей, як зазвичай у неділю.
Довгі свічки на вівтарі погнулися. Короткі — ні.
Якась старша пані, що ховалася під машкарою далекої родички (що то за одна, не знав ніхто, але вона часто з’являлася біля покійників на похоронах — похоронна наркоманка? латентна некрофілка?), змочила одеколоном клаптик вати і благоговійно, проте водночас і злегка виклично промокнула ним чоло Софі-моль. Тепер Софі-моль пахла одеколоном і деревиною, з якої було зроблено домовину.
Англійка Марґарет-кочамма, мати Софі-моль, не дозволила Чако, рідному батькові Софі-моль, обняти її, щоб трохи розрадити.
Сім’я стояла, збившись докупи. Марґарет-кочамма, Чако, Крихітка-кочамма, а поруч — її невістка, Маммачі — бабуся Ести й Рахелі (і Софі-моль). Маммачі була майже сліпа і, перш ніж вийти з дому, завжди надівала темні окуляри. Тепер з-під них стікали сльози й тремтіли у неї на підборідді, наче краплини дощу на краю даху. У своєму хрусткому кремовому сарі вона виглядала маленькою і хворою. Чако був єдиним сином Маммачі. Горе, яке переживала вона сама, її смутило, його ж горе її просто спустошувало.
2
Дгобі — представник однієї з каст недоторканних, члени якої традиційно займалися пранням.