Амму сказала, що танцівник катакалі там тільки з пантелику збиває — ні в тин ні в ворота. Чако на це відповів, що той танцівник додає Місцевого Колориту і ще стане у пригоді, коли вони Вийдуть на Міжнародний Ринок.
З тими рекламними щитами вигляд у їхнього «плімута» був, за словами Амму, просто сміховинний. Достеменно тобі мандрівний цирк. З плавцями.
Маммачі почала виготовляти маринади на комерційній основі невдовзі після того, як Паппачі пішов на пенсію зі своєї державної посади у Делі й оселився в Аєменемі. Коттаямське біблійне товариство організовувало ярмарок і попросило Маммачі долучитися, виставивши кілька слоїків свого знаменитого бананового джему і маринованих зелених манго. Все розпродали дуже скоро, і Маммачі побачила, що попит значно перевищує пропозицію. Натхнена успіхом, вона вирішила й далі варити джем та готувати маринади на продаж і невдовзі мала вже замовлень на цілий рік. Паппачі ж у той час намагався якось дати раду з безчестям перебування на пенсії. Він був на сімнадцять років старший за Маммачі і якраз тоді приголомшено збагнув, що вже старий, а от дружина його все ще у розквіті сил.
Хоч Маммачі мала «конічну» рогівку і була вже практично сліпа, Паппачі ані гадки не мав їй допомагати, бо готування маринадів гідним заняттям для колишнього високопоставленого державного службовця не вважав. Він завжди був ревнивий і тепер страшенно обурювався тим, що його дружина опинилася раптом у центрі уваги. Тож знай тинявся довкола в одному зі своїх бездоганно скроєних костюмів, насуплено кружляючи біля чималих куп червоного перцю чилі та свіжозмеленої жовтої куркуми, і стежив, як Маммачі наглядає за купівлею, зважуванням, солінням і сушінням плодів лайму та зелених манго. А потім щовечора лупцював її латунною вазою для квітів. Ті побої, взагалі-то, не були новиною. Новиною було лише те, що вони так почастішали. Якось уночі Паппачі зламав смичок від скрипки Маммачі і викинув його в ріку.
Згодом з Оксфорда приїхав додому на літні канікули Чако. Він змужнів і в ті часи ще мав силу в руках, бо входив до складу команди веслувальників Белліол-коледжу. Через тиждень після приїзду Чако почув, як батько б’є в кабінеті матір. Він увійшов туди, схопив Паппачі за руку, у якій той тримав вазу, і заламав йому за спину, а тоді сказав:
— Щоб я більше цього не бачив. Ніколи.
Решту того дня Паппачі каменем просидів на веранді, втупивши очі в декоративний сад і не звертаючи уваги на тарілки з їжею, які підсовувала йому Кочу-Марія. Пізно вночі він подався до кабінету і виніс звідти своє улюблене крісло-гойдалку. Витягнув його на середину під’їзної доріжки і там розвідним гайковим ключем потрощив на дрібні цурпалки. А тоді пішов, зоставивши під місяцем лише купку лакованого пруття й уламків деревини. Відтоді він навіть пальцем не торкнув Маммачі. Проте й не озвався більше до неї жодним словом аж до самої смерті. Коли йому щось треба було, використовував як посередників Крихітку-кочамму або Кочу-Марію.
Якщо ввечері чекали гостей, Паппачі всідався на веранді і заходився пришивати собі до сорочок ґудзики, хоч їх там і не бракувало. Подивіться, мовляв, як занедбала мене моя жінка. Певною, хоч і вельми незначною, мірою йому таки вдалося ще нижче опустити в очах Аєменема образ дружини, яка працює.
Блакитний «плімут» Паппачі купив у Муннарі в одного старого англійця. Невдовзі в Аєменемі вже й не дивувалися, побачивши, як він поважно котить своєю широкою машиною по вузькій дорозі, вирізняючись вельми елегантним виглядом і водночас спливаючи рясним потом у своїх вовняних костюмах. Ні Маммачі, ні будь-хто інший з родини не мали права не те що користуватися тим авто, а бодай у ньому посидіти. «плімут» був помстою Паппачі.
Свого часу Паппачі обіймав посаду імперського ентомолога в Інституті сільськогосподарських досліджень у Делі. Після проголошення незалежності і відходу британців його посада називалася «співдиректор програм з ентомології», а в той рік, коли він пішов на пенсію, її прирівняли до директорської.
Найбільшою невдачею у житті стало для нього те, що нічного метелика, про чиє існування дізналися завдяки його відкриттю, назвали не на його честь.
Той метелик упав йому до склянки якось увечері, коли він сидів на веранді заїзду після довгого проведеного у полі дня. Витягуючи його, Паппачі помітив, що дорсальні щетинки у нього якісь незвично густі. Придивився уважніше. Потім, щораз сильніше хвилюючись, препарував його, виміряв і зранку на кілька годин виставив на сонце, щоб випарувався алкоголь. А тоді першим же потягом повернувся до Делі, де на метелика чекало таксономічне обстеження, на нього ж — слава (принаймні він дуже на це сподівався). Через півроку тривожного очікування страшенно розчарованому Паппачі повідомили, що його знахідку врешті-решт ідентифікували як дещо відмінний різновид у межах добре відомого виду, який належить до тропічної сім’ї Lymantriidae.