Та справжній удар спіткав його через дванадцять років, коли внаслідок радикальної зміни таксономічних концепцій спеціалісти з лускокрилих вирішили, що нічний метелик Паппачі таки й справді є представником окремого виду і роду. На той час Паппачі, звісно, вже вийшов на пенсію і перебрався до Аєменема, тож заявляти про своє право на це відкриття було надто пізно. Його метелика назвали на честь тодішнього виконувача обов’язків директора відділення ентомології, молодого співробітника, на якого Паппачі завжди поглядав скоса.
Хоч дратівливим характером він відзначався задовго до того, як відкрив науці нового метелика, у наступні роки саме «метелика Паппачі» було заведено вважати винуватцем усіх властивих Паппачі нападів хандри та раптових спалахів люті. Злий дух тієї комахи — такий сірий, волохатий, з незвично густими дорсальними щетинками — оселявся у кожному домі, де йому доводилося жити. Та мара мучила і його самого, і його дітей, і дітей його дітей.
Кожнісінького дня до самої смерті, незважаючи на задушливу аєменемську спеку, Паппачі носив ретельно випрасуваний костюм-трійку і свій золотий кишеньковий годинник. На туалетному столику біля ліжка, поряд з одеколоном і срібною щіткою для волосся, він тримав свою світлину замолоду, з зализаним волоссям, зроблену в фотоательє у Відні, де він півроку стажувався, щоб мати змогу потім висунути свою кандидатуру на посаду імперського ентомолога.
Саме у ті кілька віденських місяців Маммачі брала свої перші уроки скрипки. Ті уроки різко обірвалися, коли її учитель, Лаунський-Тіффенталь, необачно сказав Паппачі, що дружина в того винятково талановита і, на його думку, цілком спроможна сягнути високого рівня виконавської майстерності.
Повідомлення про смерть Паппачі, надруковане в «Індіан експрес», Маммачі вирізала і вклеїла у сімейний фотоальбом. Там мовилося:
Минулої ночі у Коттаямській лікарні загального типу помер внаслідок інфаркту відомий ентомолог, шрі Бенаан Джон Іпе, син покійного нині о. Е. Джона Іпе (знаного в народі як Пун’ян-Кунджу). Біль у грудях він відчув уночі близько 1:05 і був негайно доправлений до лікарні. Кінець настав о 2:45. Протягом останнього півроку шрі Іпе мав проблеми зі здоров'ям. Він залишив дружину Сошамму і двох дітей.
На похороні Паппачі Маммачі плакала, і контактні лінзи у неї в очах уже мало не плавали. Амму сказала близнюкам, що бабуся плаче не стільки через те, що любила дідуся, скільки тому, що просто до нього звикла. Звикла до того, що він тиняється по консервній фабриці, і до того, що час від часу її лупцює. Людям властиво звикати до всього, казала Амму, це справді дивовижно, до чого лише вони звикають. Варто тільки роззирнутися навколо, продовжувала Амму, і побачиш, що побої латунною вазою — то ще квіточки.
Після похорону Маммачі попросила Рахель допомогти їй намацати і вийняти лінзи; для цього використовували маленьку оранжеву піпетку, яка зберігалася у спеціальному футлярчику. Рахель запитала Маммачі, чи можна буде після того, як бабуся помре, взяти ту піпетку собі. Амму негайно випровадила доньку з кімнати, надавала ляпасів і попередила:
— Щоб я ніколи більше не чула, як ти говориш з кимось про його смерть.
Еста сказав, що так Рахелі й треба, бо вона недобра.
Світлину Паппачі у Відні, із зализаним волоссям, вставили в нову рамку і перенесли до вітальні.
Він був фотогенічним чоловіком — таким дженджуристим і виглянсуваним, з дещо завеликою як для його невисокого зросту головою. В той час у нього з’являлося вже подвійне підборіддя, добре помітне, коли він дивився вниз або кивав. Тож Паппачі постарався на фото тримати голову досить високо, щоб те друге підборіддя приховати, але не надто, щоб не видатися, бува, зарозумілим. Світло-карі очі дивилися люб’язно, проте водночас було в тому погляді і щось зловісне, наче він намагався триматися перед фотографом ввічливо, а сам тим часом розмірковував, як би то вкоротити віку своїй дружині. Верхня губа трохи нависала посередині над нижньою, і через це він мав такий вигляд, ніби збирається закопилити їх на жіночий манір; такі губи бувають у дітей, які люблять смоктати великого пальця. На підборідді була подовгаста ямка; це лише поглиблювало підозру, що в ньому криється маніакальна схильність до насилля, така собі прихована жорстокість. Одягнений він був у захисної барви бриджі для їзди верхи, хоч ніколи в житті не сідав на коня. У чоботях (також для їзди верхи) віддзеркалювалися лампи фотоательє. Поперек колін акуратно лежав хлист із держаком зі слонової кості.