Світлина дихала сторожким супокоєм, а в задушливій кімнаті, де вона висіла, від неї тягнуло ледве вловним холодком.
Коли Паппачі помер, після нього залишилося кілька скринь із дорогими костюмами і жерстяна коробка з-під шоколаду, наповнена запонками. Їх Чако роздавав потім коттаямським таксистам, а ті розділяли і переробляли на персні та підвіски для своїх незаміжніх доньок, які потребували посагу.
Коли близнюки поцікавилися, навіщо потрібні запонки, й Амму пояснила («щоб застібати манжети»), їх вразило логічне зерно у мові, яка досі здавалася їм зовсім не логічною. Справді: cuff (манжета) + link (застібати) = cuff-link (запонка). Точність і логічність анітрохи не гірші, ніж у математиці, вважали вони. Одне слово, ті запонки викликали у них нестримний, ба навіть дещо надмірний захват і непідробне захоплення англійською мовою.
Паппачі, сказала Амму, був невиліковним «англійським ЧЧП», тобто чі-чі-поч, що мовою гінді означає «підтирач лайна». Чако на це відповів, що насправді таких людей, як Паппачі, називають англофілами. І змусив Есту й Рахель знайти відповідну статтю у «Великому енциклопедичному словнику» від «Рідерз дайджест». Там було сказано, що англофіл — це «той, хто схильний захоплюватися всім англійським». Далі вони мали подивитися, що означає «схильний», а тоді — «схиляти». Те останнє слово мало такі значення:
1. Змінювати пряме положення чогось на похиле, нагнувши, опустивши його.
2. Навертати, спрямовувати, приваблювати до кого-, чого-небудь.
3. Переконувати, умовляти, примушувати робити що-небудь, погоджуватися на щось.
У випадку Паппачі, за словами Чако, йшлося про значення номер 2: «Навертати, спрямовувати, приваблювати до кого-, чого-небудь». Отже, пояснив Чако, Паппачі «навернули» і «спрямували» до того, щоб він полюбив усе англійське.
Хоч як неприємно у цьому зізнаватися, заявив близнюкам Чако, та всі вони — англофіли. Ціла родина англофілів, якщо на те пішло. Колись їм вказали не той шлях, вони збилися на манівці й опинилися у пастці поза межами своєї історії, а повернутися назад уже не могли — сліди стер час. Історія подібна на старий дім уночі, говорив він. Дім, де горять усі світильники, а всередині чути шепіт предків.
— Щоб збагнути історію, — провадив далі Чако, — треба ввійти всередину і послухати, що вони кажуть. Придивитися до книжок і до картин на стінах. Принюхатися до запахів.
Еста з Рахеллю не мали сумнівів, що Чако має на думці дім, який стояв за рікою, посеред покинутої і занедбаної каучукової плантації, де вони ніколи ще не бували. Дім Карі-Саїпу, чи то пак Чорного Сагіба. Англійця, який «отубілився». Говорив малаяльською і ходив у мунду. Аєменемського Курца, який зробив Аєменем своїм «серцем пітьми» і застрелився десять років тому, коли батьки хлопця, з яким він жив і кохався, забрали сина додому і відправили до школи[11]. Після самогубства господаря маєток став предметом затяжної судової тяганини між кухарем Карі-Саїпу та його секретарем. Той дім роками стояв пусткою, і мало кому щастило кинути на нього оком. Утім, близнюки добре собі його уявляли.
Дім Історії.
Прохолодна кам’яна долівка, тьмяні стіни і тіні-кораблі, що надимаються та пливуть хтозна-куди. Вгодовані напівпрозорі ящірки, які живуть за картинами, і древні, аж потріскані предки з восково-жовтими обличчями і міцними й гострими пазурами на ногах, предки, які пахнуть старими пожовклими мапами і перемовляються поміж собою свистючим папіряним шепотом.
— От лише ввійти досередини ми не можемо, — продовжував Чако, — двері замкнено. Коли заглядаємо у вікна, то бачимо тільки тіні. А коли нашорошуємо вуха і прислухаємося, то чуємо тільки шепіт. Але слів не розуміємо, бо наш розум пойняла війна. Війна, яку ми виграли і програли. Найгірша з усіх воєн. Війна, яка бере мрії у полон і перемріює їх по-своєму. Війна, яка змусила нас захоплюватися своїми поневолювачами і зневажати себе.