Чако заявив, що дивитися «Звуки музики» — то така собі розтягнута вправа з англофілїї.
— Та ну, дай спокій, — відповіла Амму. — «Звуки музики» дивиться цілий світ. Це ж світовий хіт.
— І все ж таки, моя люба, — мовив Чако своїм голосом для читання вголос. — І. Все ж. Таки.
Маммачі частенько повторювала, що Чако, безперечно, належить до найрозумніших людей Індії. «Серйозно? — запитувала тоді Амму. — На якій підставі?» Маммачі полюбляла переповідати почуту з уст самого Чако історію про те, як один з оксфордських викладачів похвалив його за блискучий розум і сказав, що власне з такого матеріалу й ліпляться майбутні прем’єр-міністри.
На це Амму завжди реагувала однаково: «Ха! Ха! Ха!» — наче персонажі коміксів.
А потім казала таке:
а) Поїхати до Оксфорда ще не означає обов’язково бути розумним.
б) Те, що ти розумний, ще не означає, що з тебе вийде добрий прем’єр-міністр.
в) Якщо ти навіть консервну фабрику не здатний зробити прибутковою, то як зможеш керувати цілою країною?
І, врешті, найважливіше:
г) Всі індійські матері схибнуті на своїх синах, а тому не спроможні оцінювати їхні можливості адекватно.
Чако на ці закиди відповідав так:
а) До Оксфорда ти не просто їдеш. Ти там вчишся.
б) Невдовзі після навчання в Оксфорді ти так чи інак приземляєшся в рідних краях.
— Приземляєшся? — перепитувала Амму. — О, так, це ти вмієш. Що-що, а літаки приземляти тобі справді вдається пречудово.
За словами Амму, сумна, але цілковито передбачувана доля братових літаків могла служити доволі об’єктивним мірилом його спроможностей.
Щомісяця (окрім хіба що періоду мусонів) на ім’я Чако приходив післяплатою на пошту невеликий пакунок. У ньому незмінно був черговий набір деталей з вальсового дерева для авіамоделювання. Зазвичай Чако потребував від восьми до десяти днів, щоб зібрати літак з крихітним паливним баком, маленьким двигуном і пропелером. Коли все було готове, він брав Есту й Рахель із собою до Наттакома, на рисові поля, допомагати із запуском моделі. Жодна з них не залишалася у повітрі довше, ніж хвилину. Місяць за місяцем ретельно сконструйовані літаки Чако врізалися у тванисто-зелену поверхню рисового поля, й Еста з Рахеллю, мов добре навчені мисливські собаки, притьмом кидалися туди, щоб порятувати вцілілі рештки.
Хвіст, бак, крило.
Скалічену машину.
Кімната Чако була напхана поламаними дерев’яними літаками. І щомісяця йому надсилали новий набір. Чако ніколи не ставив ці аварії на карб виробникам.
Тільки після смерті Паппачі Чако звільнився з посади викладача Мадраського християнського коледжу і повернувся до Аєменема разом зі своїм белліолським веслом та мріями про кар’єру «консервного барона». На кошти зі своїх рахунків у пенсійному й ощадному фондах він придбав закупорювальну машину фірми «Бгарат». Його весло (з викарбуваними золотом іменами товаришів по команді) висіло тепер на залізних гаках, вбитих у фабричну стіну.
До приїзду Чако консервна фабрика була підприємством маленьким, але прибутковим. Маммачі просто керувала нею так, як керувала б великою кухнею. Чако зареєстрував фабрику як компанію і повідомив Маммачі, що відтепер вона буде пасивним партнером. Він вклав гроші в обладнання (закупорювальну машину, казани, кухонні плити) і розширив використання робочої сили. Майже відразу прибутки пішли на спад, але Чако штучно сповільнив цей процес завдяки екстравагантним банківським позикам, які брав під заставу рисових полів, що розляглися навколо Аєменемського Дому. Хоч Амму працювала на фабриці не менше за брата, той, розмовляючи з інспекторами управління харчової промисловості чи санітарної служби, завжди говорив: «моя фабрика», «мої ананаси», «мої консерви». Формально, з погляду закону, так воно й було, бо ж Амму, як донька, претендувати на майно не могла.
Рахелі й Есті Чако сказав, що нічим Амму не зарадить, бо так уже склався статусько.
— Дякуючи нашому пречудовому шовіністичному суспільству, де верховодять чоловіки, — мовила Амму.
— Що твоє — те моє, а що моє — те також моє, — відповів Чако.
Сміх у нього був напрочуд пронизливий, як на чоловіка його зросту і комплекції. Коли він сміявся, то наче й не рухався, а все одно цілий аж трусився.
Доки Чако не переїхав до Аєменема, фабрика Маммачі не мала назви. Її маринади та джеми називали просто «зелені манго Соші» чи «банановий джем Соші». Соша — то була зменшена форма імені Сошамма: так звали Маммачі.