— Замовкни! — гримнула Амму.
Рахель побачила, що на чолі та верхній губі Амму виступив піт, а очі зробилися тверді, наче мармурові кульки. Як очі Паппачі на тій світлині з віденського фотоательє. (Так, метелик Паппачі іноді шепотів і в жилах його дітей!) Крихітка-кочамма підкрутила догори Рахелине вікно.
Через багато років, коли Рахель одного свіжого осіннього ранку їхала недільним потягом з нью-йоркського вокзалу Ґранд-Сентрал до станції Кротон-Гармон у північних передмістях Нью-Йорка, їй ні з того ні з сього все це пригадалося. Пригадався вираз обличчя Амму. Наче шматочок пазла, який нікуди приткнути. Знак питання, що плаває сторінками книжки і ніяк не осяде врешті в кінці того чи іншого речення.
Той твердий, мармуровий погляд очей Амму. Блиск поту на її верхній губі. І холод, яким війнуло від того раптового болісного мовчання.
Що все це означало?
У недільному потязі не було майже нікого. Через прохід від Рахелі вусата жінка з обвітреними щоками відкашлювала мокротиння і загортала його у клапті газет, які відривала від цілого стосу недільної преси, що лежав у неї на колінах. Всі ті маленькі згортки вона складала акуратними рядами на вільному сидінні перед собою (виходило щось схоже на прилавок з мокротинням на продаж) і за цією роботою балакала сама з собою приємним заспокійливим голосом.
Пам’ять дуже нагадувала ту жінку з потяга. Адже так само безтямно нишпорила в креденсі серед розмаїтих темних речей і вихоплювала найменш очікуване: чийсь побіжний погляд, якесь почуття. Запах диму. Двірники вітрового скла. Мармурові очі матері. І водночас цілком свідомо, немов абсолютно при здоровому розумі, залишала широченні смуги темряви неторкнутими. Незгаданими.
Божевілля попутниці розраджувало Рахель. Воно глибше втягувало її у таке ж божевільне нутро Нью-Йорка. І водночас відволікало від того набагато страшнішого жахіття, яке все не давало їй спокою. Від кислого, металевого запаху, що йшов від сталевих поручнів у автобусі та від рук кондуктора, який щойно за ті поручні тримався. Від молодого чоловіка з ротом старого діда. Надворі мерехтів Гудзон, а дерева взялися вже коричнево-багряними, осінніми барвами. У повітрі відчувався лиш легкий подих прохолоди.
— О, холодок пробрався аж сюди, — мовив Ларрі Мак-Каслін і ніжно поклав долоні Рахелі на груди. Дарма що пиптики під бавовняною майкою обурено настовбурчилися, вона навіть не усміхнулася, і це його здивувало.
Її ж дивувало, чому спогади про дім завжди забарвлені У кольори темної, просмоленої деревини човнів і порожньої серцевини пломінців, що миготіли у мідних лампах.
То таки був Велюта.
Щодо цього Рахель не мала сумнівів. Вона ж його бачила. А він бачив її. Його вона впізнала б де завгодно і коли завгодно. Якби він був без сорочки, вона впізнала б його навіть зі спини. Ту спину Рахель добре знала, бо каталася на ній не раз і не два. Хтозна-скільки разів, усі й не злічити. Там була така світло-коричнева родимка, подібна на гострий листок. То щасливий листок, казав Велюта, завдяки йому вчасно приходять мусони. Коричневий листок на чорній спині. Осінній лист уночі.
Щастя у тому щасливому листку виявилося недостатньо.
Велюта не мав бути столяром.
Велютою — тобто «білим» малаяльською — його назвали власне тому, що він народився такий чорний. Велютин батько, Велья Паапен, був з касти параванів і на життя заробляв тим, що видобував пальмовий сік. Одне око в нього було скляне: якось, коли він обробляв шматок граніту, з-під молотка вилетів гострий осколок і влучив йому прямісінько в ліве око.
Хлопчиком Велюта разом з батьком приносив до задніх дверей Аєменемського Дому кокосові горіхи, зірвані з пальм на присадибній ділянці. Параванів у дім Паппачі не пустив би. Та й ніхто не пустив би. Вони не мали права торкатися жодної речі, якої торкалися доторканні. Індуси та християни вищих каст. Маммачі розповідала Есті й Рахелі, що ще за її пам’яті, коли вона була дівчинкою, дехто насправжки сподівався, що паравани задкуватимуть поповзом із віником у руках і замітатимуть відбитки своїх ніг, аби лиш браміни чи сирійські християни не осквернилися, випадково ступивши у параванів слід. За часів Маммачі параванам, як і решті недоторканних, було заборонено ходити громадськими дорогами, одягатися вище пояса і носити парасолі. Розмовляючи, вони мали прикривати рот рукою, щоб не забруднити співрозмовника своїм нечистим віддихом.
Коли на Малабарське узбережжя прийшли британці, частина параванів, пелаянів і пулаянів (а серед них і Велютин дід, Келан) навернулася у християнство і вступила до англіканської церкви, намагаючись позбутися прокляття недоторканності. Їм уділяли трохи харчів і грошей, що мало правити за додатковий стимул. Через це їх прозвали «рисовими християнами». Вже незабаром вони збагнули, що потрапили з вогню та в полум’я. Їх змусили молитися в окремих церквах і мати окремі відправи й окремих священиків. Більше того, вони отримали особливий привілей: призначеного спеціально для них окремого єпископа-парію. Після проголошення незалежності виявилося, що жодних урядових пільг, як-от резервування робочих місць чи банківські позики під низький відсоток, для них не передбачено, бо ж офіційно, на папері, вони були християнами, а отже, перебували поза кастовою системою. Схоже, тепер від них вимагалося замітати свої сліди без віника. Або й узагалі не залишати жодних слідів.