Саме Маммачі, яка іноді приїжджала до Аєменема відпочити від Делі й імперської ентомології, першою звернула увагу на те, які неймовірно вправні руки має маленький Велюта. Йому тоді якраз сповнилося одинадцять, на три роки менше, ніж Амму. Він скидався на справжнього малого чарівника. З сухих пальмових гілок робив вигадливі іграшки — крихітні вітряні млини, брязкальця, мініатюрні коробочки для коштовностей; зі стебел маніоку вирізав досконалі човники, з горіхів акажу — фігурки. А тоді приносив їх Амму, тримаючи на розкритій долоні, щоб вона не мусила торкатися до нього, коли брала дарунок. Хоч Велюта був молодший за неї, та називав її Аммукутті — «маленькою Амму». Маммачі переконала Велью Паапена відправити його до школи для недоторканних, яку заснував її свекор, Пун’ян-Кунджу.
Велюті було чотирнадцять, коли до Коттаяма приїхав з Баварії Йоган Кляйн, представник тамтешньої столярської спілки; Товариство християнських місій запросило його на три роки навчати місцевих столярів. Щодня після школи Велюта сідав у автобус і їхав до Коттаяма, де потім до самого смерку працював у майстерні Кляйна. До шістнадцяти років він уже закінчив середню школу і вивчився на кваліфікованого столяра. Мав власний набір необхідних інструментів та набув суто німецької конструкторської кмітливості. Для Маммачі він виготовив з рожевого дерева обідній стіл у стилі баугаус і дванадцять стільців, а зі світлішого східноіндійського хлібного дерева — традиційний баварський шезлонг. Для щорічних різдвяних вистав Крихітки-кочамми змайстрував кілька пар ангельських крил на дротяному каркасі і з ремінцями, якими ті крила кріпилися до дитячих спин на манір наплічника, а ще — картонні хмари, з-поміж яких з’являвся архангел Гавриїл, і розбірні ясла, де народжувався Христос. Коли сріблястий струмінь, яким цюрив її садовий херувим, з незрозумілих причин пересох, вилікувати сечовий міхур того бідолахи зумів саме лікар Велюта.
Окрім столярства, Велюта вмів підступитися і до всілякої машинерії. Маммачі з непробивною логікою доторканних частенько заявляла: якби він не був з параванів, то й інженером міг би стати. Адже лагодив радіоприймачі, годинники і водяні насоси, а також підтримував у робочому стані водогін та всі електроприлади в домі.
Коли Маммачі вирішила загородити задню веранду, саме Велюта придумав, виготовив і встановив розсувні двері зі складними стулками, якими потім поголовно захоплювався весь Аєменем.
У машинах, які працювали на фабриці, Велюта тямив більше, ніж будь-хто інший.
Коли Чако звільнився зі своєї роботи в Мадрасі і приїхав до Аєменема з закупорювальною машиною фірми «Бгарат», саме Велюта зібрав і запустив ту машину. Велюта ж опікувався новою консервувальною машиною і автоматом для нарізки ананасів. Велюта змащував водяний насос і невеликий дизельний генератор. Зручні для миття, вкриті алюмінієвими листами поверхні для нарізання й низькі печі, де варили фрукти, також зробив Велюта.
Втім, Велютин батько, Велья Паапен, був параваном старосвітським. Адже застав іще часи, коли таким, як він, доводилося задкувати перед тими, хто належав до вищих каст, і його вдячність Маммачі та її сім’ї за все, що ті для нього зробили, була широка й глибока, наче повноводна ріка. Коли трапилася та лиха пригода з осколком граніту, Маммачі знайшла йому скляне око і сама за нього заплатила. Свого боргу він ще не відпрацював; знав, що ніхто на це не сподівався, та й не під силу йому це зробити, а проте почувався так, наче те око чуже. Вдячність розтягувала в улесливу посмішку його вуста і гнула спину.
За свого молодшого сина Велья Паапен боявся, хоч і не міг сказати напевне, що саме його лякає. То були не якісь Велютині слова. І не вчинки. Річ була не в тім, що казав Велюта, а в тім, як він це казав. Не в його вчинках, а в тім, як він їх здійснював.