Саме Велюта зробив Рахелі її найщасливішу в житті вудку і навчив їх з Естою рибалити.
І того блакитного грудневого дня саме його побачила вона крізь свої червоні окуляри, саме він крокував з червоним прапором у руках через залізничний переїзд на околиці Кочина.
Сталеві свердла поліційних свистків пронизливо дірявили шумову парасолю. Крізь зазубрені отвори в тій парасолі Рахелі видно було клапті червоного неба. У червоному небі ширяли, видивляючись щурів, розпалені червоні шуліки. В їхніх прикритих важкими повіками жовтих очах віддзеркалювалася дорога і червоні прапори в колоні демонстрантів. І біла сорочка на чорній спині з родимкою.
Колона демонстрантів.
Страх, піт і талькова присипка змішалися поміж складками жиру на шиї у Крихітки-кочамми у блідо-рожеву пасту. В кутиках рота маленькими білими плювками виступила слина. Їй уявилося, наче в колоні демонстрантів ішов чоловік, подібний на наксаліта Раджана — його фото було в газетах; подейкували, з Палґата він перебрався далі на південь. І от тепер дивився прямо на неї.
Якийсь чоловік з червоним прапором і схожим на вузол обличчям відчинив двері з Рахелиного боку — вони були незамкнені. У проймі відразу скупчилося повно людей, які зупинилися подивитися, що буде далі.
— Парко, дитинко? — лагідно спитав малаяльською у Рахелі вузлуватий чоловік. А тоді, не так уже лагідно, додав: — То скажи таткові, нехай купить тобі кондиціонер!
Й аж кувікнув від захвату, втішений, що так доречно пустив такий влучний дотеп. Рахель усміхнулася у відповідь, рада, що Чако прийняли за її батька. Ніби у них нормальна сім’я.
— Не відповідай! — хрипко прошепотіла Крихітка-кочамма. — Дивися вниз. Просто дивися вниз!
Чоловік з прапором перемкнув увагу на неї. Вона й справді втупила погляд у долівку машини. Наче сором’язлива, перестрашена наречена, яку видають заміж за незнайомця.
— Привіт, сестро! — старанно вимовив чоловік англійською. — Скажи, будь ласка, як тебе звати?
Не діждавшись від Крихітки-кочамми відповіді, він озирнувся на приятелів.
— Вона не має імені.
— Може, модалалі Маріякутті? — гиготнув хтось. Малаяльською модалалі означає «землевласниця».
— А, В, С, D, X, Y, Z, — не до складу не до ладу докинув ще хтось.
Навколо зібралося ще більше студентів. Голови в усіх були обв’язані від сонця хустками або бомбейськими рушниками з набивним малюнком. Вони скидалися на акторів масовки, щойно зі знімального майданчика малаяльської версії «Останнього плавання Синдбада».
Вузлуватий чоловік подав Крихітці-кочаммі свій червоний прапор.
— Ось, тримай.
Прапор Крихітка-кочамма взяла, проте очей так і не підвела.
— Помахай, — наказав він.
Довелося погодитися — вибору не було. Хрусткий, трохи запилений прапор пахнув новою тканиною і крамницею. Вона вдала, наче пробує ним змахнути.
— А тепер скажи: «Інкілаб зіндабаді».
— Інкілаб зіндабад, — прошепотіла Крихітка-кочамма.
— Чемна дівчинка.
Натовп вибухнув реготом. Пронизливо засюрчав свисток.
— Ну, гаразд, — мовив англійською чоловік, ніби вони з Крихіткою-кочаммою щойно провернули вигідну оборудку. — Бувай!
І грюкнув блакитними дверима. Крихітка-кочамма ціла аж стрепенулася. Юрба навколо машини розсоталася, люди рушили своєю дорогою.
Крихітка-кочамма згорнула прапор і поклала його за сидінням, під заднім вікном. Чотки запхала під блузку, де зазвичай тримала їх між своїми динями. Намагаючись зберегти бодай рештки гідності, вона вовтузилася і шукала, чим зайняти руки.