Після того, як Хубчанд спустив-таки дух, Еста почав ходити. Ходив він цілими годинами. Спершу лише по сусідству, та поступово заходив щораз далі й далі поза межі своєї дільниці.
Його звикли бачити на дорозі. Пристойно одягнений чоловік, який спокійно кудись собі крокує. Обличчя в нього засмагло й обвітрилося, як то буває з тими, хто збавляє багато часу під відкритим небом. Загрубіло і поморщилося від сонця. Тепер він виглядав мудрішим, аніж був насправді. Наче рибалка у великому місті. З усіма своїми морськими таємницями.
Й от нині, коли його знову Повернули, Еста ходив по всьому Аєменемі.
Іноді він ходив уздовж берега ріки, яка смерділа лайном і пестицидами, купленими за позику від Світового банку. Риба здебільшого загинула, а та, що вижила, мала гнилі плавці і була вкрита гнійниками.
Іноді він ходив дорогою. Повз новенькі, свіжоспечені та глазуровані будинки, зведені за гроші медсестер, будівельників, слюсарів і банківських службовців, які безрадісно гнуть спину далеко від дому, у країнах Перської затоки. Повз ображені старші доми, що аж позеленіли від заздрощів і щулилися у глибині своїх приватних під’їзних доріжок поміж своїми приватними каучуковими деревами; кожен — хистка окрема вотчина з окремою епічною історією.
Повз сільську школу, яку збудував для дітей недоторканних його прадід.
Повз жовту церкву Софі-моль. Повз Аєменемський молодіжний клуб кунг-фу. Повз дитячий садок «Ніжні бутони» (для доторканних), повз продовольчу крамницю, де за фіксованими цінами продавали рис, цукор і банани, які висіли під дахом зеленими кетягами. Дешеві напівпорнографічні журнали, що спеціалізувалися на вигаданих південноіндійських сексуальних маньяках, кріпилися прищіпками для білизни до мотузок, що звисали з-під стелі. Вони спроквола оберталися під теплим вітерцем, зваблюючи чесних покупців побіжними картинками, де зрілі оголені жінки лежали у калюжах фальшивої крові.
Часом Еста проходив повз «Лакі-прес» — друкарню старого товариша К. Н. М. Піллая, колишній Аєменемський осередок Комуністичної партії, де відбувалися опівнічні семінари і друкували та роздавали буклети з текстами полум’яних марксистських пісень. Прапор, що майорів на даху, був старий і обшарпаний. Червона барва зблякла вщент.
Сам товариш Піллай виходив зранку у сіруватій майці фірми «Ертекс» і м’якому білому мунду[5], яке рельєфно облягало сідниці. Він натирався теплою кокосовою оливою з перцем, виминаючи свою в’ялу старечу плоть, яка без жодного опору, наче жуйка, розтягувалася на костях. Жив тепер сам-один. Його дружина, Кальяні, померла від раку яєчників, а син, Ленін, переїхав до Делі, де працював підрядником з надання послуг іноземним посольствам.
Якщо Еста з’являвся на вулиці, коли товариш Піллай саме був надворі і розтирався, той узяв собі за правило неодмінно вітатися.
— Еста-мон! — гукав він своїм високим пронизливим голосом, тепер уже обтріпаним і волокнистим, наче стебло цукрової тростини, з якого зняли кору. — Доброго ранку! Щоденна прогулянка?
Еста проходив повз — не грубо і не ввічливо. Просто спокійно.
Товариш Піллай заходився плескати себе долонями по всьому тілу, щоб розігнати кров. Він не міг збагнути, впізнає його Еста чи ні, бо ж років минуло таки чимало. Не те щоб йому надто на цьому залежало. Хоч його роль в усій цій справі була аж ніяк не другорядна, товариш Піллай жодною мірою не вважав себе відповідальним за те, що трапилося. Все це він списав на неминучі наслідки обраної політичної лінії. Давно ж бо відомо: не розлущивши горішка, зернятка не дістанеш. А товариш К. Н. М. Піллай насамперед був політиком. Фахівцем з розлущування горішків. Світом він ішов, ніби хамелеон. Ніколи не розкривав душу і ніколи цього не виявляв. І завжди виринав з хаосу цілий і неушкоджений.
5
Мунду — південноіндійська назва відрізу тканини (до 2 м завдовжки, до 1,5 м завширшки), який обмотують навколо стегон; на півдні Індії цей елемент одягу популярний як серед чоловіків, так і серед жінок.