Через півроку після неодноразових скарг з боку старших дівчат Рахель відрахували. Її звинуватили (цілком справедливо) у тому, що вона ховалася за дверима, а потім навмисне зіштовхувалася зі старшокласницями. Під час допиту, який влаштувала директорка (Рахель і вмовляли, і шмагали, ще й без обіду залишили), та врешті зізналася, що робила так, аби з’ясувати, чи можуть боліти груди. У тому християнському закладі існування грудей не визнавалося. Тож хіба не цікаво, чи може боліти те, чого буцімто й нема?
То було перше з трьох відрахувань. Причиною другого стали цигарки. До третього дійшло, коли Рахель спалила пучок накладного волосся, який, за власним зізнанням після суворого допиту, вкрала у своєї старшої виховательки.
У кожній із шкіл, де вчилася Рахель, вчителі відзначали, що вона:
а) надзвичайно ввічлива;
б) не має друзів.
Схоже, у Рахелиному випадку йшлося про таку собі люб’язну одиничну форму зіпсованості. І власне тому, погоджувалися всі як один (смакуючи своє вчительське невдоволення, торкаючи його язиком, обсмоктуючи, наче карамельку), тут усе було значно серйозніше.
Таке враження, шепотілися між собою вони, ніби вона просто не вміє бути дівчинкою.
І були недалекі від істини.
Брак уваги, на диво, несподівано призвів до визволення духу.
Рахель росла без жодних настанов. Ніхто не дбав про те, щоб видати її заміж. Ніхто не став би справляти їй посаг, тому на обрії не бовванів неминучий шлюб.
Тож якщо не зчиняти зайвого шуму, можна було без особливих перешкод займатися своїми дослідами й експериментами. Вивчати, наприклад, груди, і як сильно вони болять. Накладне волосся, і як воно горить. Життя, і як його жити.
Закінчивши школу, Рахель зуміла вступити до нічим не примітного архітектурного коледжу в Делі. Не те щоб вона якось винятково цікавилася архітектурою. Як по правді, то навіть поверхового зацікавлення цим предметом у неї не було. Просто вона мало не випадково потрапила на вступні іспити й так само мало не випадково успішно їх склала. Комісію вразили швидше габарити (просто велетенські) її натюрмортів вугіллям, аніж хист до малювання. Недбалі й не надто продумані лінії помилково сприйняли за впевненість митця, хоча, відверто кажучи, їхня авторка була ким завгодно, та тільки не митцем.
У коледжі Рахель провчилася вісім років, але п’ятирічного курсу так і не закінчила й диплом не отримала. Плата за навчання була невисока, і нашкребти на життя було не надто важко, якщо мешкати в гуртожитку, харчуватися в субсидованій студентській їдальні, ходити на заняття зрідка, а натомість працювати кресляркою в понурих архітектурних фірмах, де експлуатували дешеву працю студентів, на яких, раптом що, завжди можна було перекласти провину. Інших студентів, особливо хлопців, відлякувала Рахелина норовливість і ледь не запекла відсутність амбіцій, тож вони дали їй спокій. Її ніколи не запрошували до їхніх симпатичних домівок чи на гамірні вечірки. Навіть викладачі трохи остерігалися Рахелі з її химерними, непрактичними, накресленими на цупкому обгортковому папері будівельними проектами і байдужістю до їхньої запальної критики.
Час від часу вона писала Чако й Маммачі, але до Аєменема не їздила. Навіть на похорон Маммачі. Навіть провести Чако, який виїжджав до Канади.
Саме в архітектурному коледжі вона й познайомилася з Ларрі Мак-Касліном, який збирав у Делі матеріал для свого докторату на тему «Ефективність використання енергії у традиційній архітектурі». Вперше він накинув на Рахель оком у бібліотеці коледжу, а через кілька днів випадково зіткнувся з нею на ринку Хан-маркет. Вона була в джинсах і білій майці. На плечі вдягла, застібнувши на ґудзик, шмат старого клаптикового покривала, який пелериною розвівався ззаду. Буйне волосся зібрала і стягнула на потилиці, щоб виглядало прямим, хоч таким і не було. Збоку на носі виблискував крихітний діамант. Вона мала безглуздо красиві ключиці і ходила гарним спортивним кроком.
«Джазова мелодія», — подумав Ларрі Мак-Каслін і подався слідом за нею до якоїсь книгарні, де ніхто з них навіть не глянув на книжки.
У шлюб Рахель полинула так, як лине до вільного стільця пасажир у залі очікування аеропорту. З відчуттям, що можна нарешті сісти. Ларрі забрав її з собою до Бостона.
Коли він тримав дружину в обіймах, а вона щокою тулилася йому до серця, то, набагато вищий на зріст, бачив лише темне волосся у неї на маківці. Приклавши пальця до кутика її губ, можна було відчути, як слабенько б’ється там пульс. Те розташування йому дуже подобалося, як і ледь чутні, непевні поштовхи тут-таки під шкірою. Він полюбляв торкатися того місця, прислухатися до нього очима, наче майбутній батько, який чекає, коли поворушиться в материнському лоні його ще не народжена дитина.