Ларрі обіймав її так, ніби вона була дарунком, піднесеним йому в любові. Чимось таким маленьким і тихим. І нестерпно коштовним.
Та коли вони кохалися, його ображали її очі. Вони поводилися так, наче належали комусь іншому. Комусь, хто просто дивиться. Визирає з вікна на море. На човен, що пливе по ріці. Чи на перехожого у капелюсі, який крокує кудись у тумані.
Ларрі неабияк дратувався, бо не розумів, що означає цей погляд. Сам він поміщав його десь між байдужістю та розпачем. Адже не знав, що є країни, як-от та, звідки родом Рахель, де розмаїті різновиди розпачу змагаються між собою за першість. І що особистий розпач — це ще далеко не найгірше. Не знав, що трапилося, коли особисте сум’яття наштовхнулося у придорожньому святилищі на безмежне, несамовите, всеосяжне, шалене, сміховинне, безтямне, неймовірне, загальнонародне сум’яття, яким була пройнята ціла держава. Що Великий Бог завивав, наче гарячий вітер, і вимагав пошанування. І тоді Малий Бог — такий приємний і стриманий, приватний і обмежений — пішов затаврований геть, приголомшено посміюючись із власної полохливості. Навчений цим підтвердженням своєї непослідовності, він став невразливим та по-справжньому байдужим. Ніщо не мало особливого значення. Ніщо особливе теж не мало значення. І що менше значило, то менше значило. Достатньо важливим не було ніколи. Адже траплялося й гірше. У тій країні, звідки приїхала Рахель, країні, змушеній вічно балансувати між страхом війни та жахом миру, гірше траплялося постійно.
Тож Малий Бог лише реготнув порожнім смішком і радісно побіг геть. Ніби хлопчак у коротких штанцях із заможної родини. Він насвистував і копав камінці. Пояснювалися ці гарячкові веселощі тим, що нещастя, яке його спіткало, було ще порівняно невеликим. А відтак він пробрався людям в очі й перетворився на дразливий вираз.
Те, що побачив Ларрі Мак-Каслін в очах у Рахелі, був узагалі не розпач, а щось схоже на силуваний оптимізм. І порожнечу там, де колись були Естині слова. Звісно, сподіватися, що він це збагне, було годі. Збагне, що порожнеча, властива одному з близнюків, — то лише видозміна тиші, притаманної іншому. Що вони взаємно доповнюються. Як поскладані одна на одну ложки. Як тіла давніх коханців.
Після розлучення Рахель кілька місяців працювала офіціанткою в одному індійському ресторані в Нью-Йорку. А потім кілька років сиділа в нічну зміну у куленепробивній кабінці на автозаправці поблизу Вашингтона, де час від часу блювали на лоток для грошей п’яні, а сутенери чіплялися до неї з пропозиціями значно прибутковішої роботи. Двічі вона бачила, як людей застрелили просто через вікно машини, а одного разу з якогось авто на ходу викинули чоловіка з ножем у спині.
Потім Крихітка-кочамма написала, що Есту знову Повернули. Рахель звільнилася з автозаправки і без крихти жалю поїхала з Америки. Назад до Аєменема. До Ести під дощем.
У старому домі на пагірку сиділа за обіднім столом Крихітка-кочамма, стираючи з підстаркуватого огірка товстий шар пухирчастої гіркоти. На ній була вільна нічна сорочка з тисненого ситцю, картата, з пишними рукавами і з жовтими плямами від куркуми. Вона погойдувала під столом своїми крихітними наманікюреними ніжками, ніби дитина, яку висадили на високий стілець. Ті ніжки сильно набрякли і скидалися на маленькі надувні подушечки у формі ніг. Хоч би хто приїжджав у давні часи до Аєменема, Крихітка-кочамма взяла собі за звичай привертати увагу до того, які великі у гостей ноги. Вона просила дозволу приміряти їхні пантофлі, а тоді вигукувала: «От гляньте, я в них просто тону!». І колами ходила в тих пантофлях по дому, злегка піднявши поділ свого сарі, щоб кожен міг досхочу надивуватися її мініатюрними ступнями.
Коло того огірка Крихітка-кочамма поралася з відчуттям тріумфу і не надто й старалася це приховати. Її страшенно втішило те, що Еста не заговорив до Рахелі. Що лише глянув на неї і пройшов мимо. У дощ. Так, як робив з усіма іншими.
Крихітці-кочаммі було вісімдесят три. Очі за товстими скельцями окулярів виглядали розмазаними, наче масло.
— Я ж тобі казала, хіба ні? — мовила вона Рахелі. — А ти чого чекала? Особливого ставлення? Кажу тобі, він зовсім з’їхав з глузду! Навіть не впізнає більше нікого! Як тобі це?