Якось він сказав:
— Може, це видасться тобі дивним, але саме тут я найсильніше почуваюся людиною.
Ці слова не допомогли їй збагнути свою людську вразливість і те, що вона може тут померти. Навіть коли нічого не говорила, то не застібала лицевого клапана свого дистикоста.
Лето розпізнав підсвідому мотивацію такого педагогічного провалу, але знав, що безпосередньо говорити про це марно.
Пізнього пополудня, коли вечірня прохолода почала вже розповзатися над землею, він влаштував їй бенкет, частуючи піснями Довгої Дороги, не збереженими в Усній історії. Його втішило, що їй сподобалася одна з його улюблених пісень — «Лієтів марш».
— Мелодія справді стара, — сказав він, — ще з докосмічної ери Старої Терри.
— Ви б заспівали її ще раз?
Він обрав один зі своїх найкращих баритонів, голос давно покійного співака, що збирав колись заповнені концертні зали.
Цих незабутніх минулих стіна
Мене закриває від древнього дна,
Куди усі води стікають!
І бризки води, упавши туди,
Під гуркітливим потоком
Печерні шляхи прорізають.
Коли він закінчив, вона якусь мить мовчала, а тоді сказала:
— Дивна пісня, як для маршу.
— Їм вона подобалася, бо вони могли препарувати її.
— Препарувати?
— Перш ніж наші фрименські предки прибули на цю планету, ніч зазвичай була часом для пісень, легенд і віршів. Але на Дюні день довелося зарезервувати для фальшивої темряви, денного мороку в січі. А ніч стала часом, коли можна було виходити й рухатися… як ми зараз.
— Але ви казали про препарування.
— Що означає ця пісня? — спитав він.
— Ох. Це… просто пісня.
— Сіоно!
Вона почула гнів у його голосі й промовчала.
— Ця планета — дитя хробака, — перестеріг він її, — а цей хробак — я.
Вона відповіла напрочуд зухвало.
— То розкажіть мені, що вона означає.
— Комаха має більше свободи від свого вулика, ніж ми від нашого минулого, — сказав він. — Там є печери й усі звістки, записані в струменях потоків.
— Я більше люблю танцювальні пісні, — відповіла вона.
Це була непоштива відповідь, однак Лето вирішив витлумачити її як зміну теми. Розповів їй про весільні танці фрименок, кроки яких наслідували пилові вихори, здійняті «чортовими вітрами». Лето пишався тим, що може розповісти добру історію. З того, як захоплено вона слухала, було ясно, що бачить жінок, які стрімким вихором кружляють перед її очима, їхнє довге чорне волосся злітає в древніх рухах, безладно розсипаючись на давно мертвих обличчях.
Коли він закінчив, майже стемніло.
— Ходімо, — сказав Лето. — Ранок і вечір усе ще залишаються часами силуетів. Подивимось, чи хтось ділить з нами нашу пустелю.
Сіона пішла слідом за ним на вершину дюни, і вони оглянули навколишню пустелю, що занурювалася в темряву. Угорі над ними ширяв лише один птах, приваблений їхніми рухами. З косих розрізів на кінчиках його крил та їхньої форми Лето зрозумів, що то гриф. Він звернув на це увагу Сіони.
— Що вони їдять? — спитала вона.
— Усе мертве чи майже мертве.
Це її вразило, і вона глянула на останнє сонячне світло, яке золотило махове пір’я самотнього птаха.
Лето вів далі:
— Деякі люди досі забрідають у мій Сар’єр. Інколи музейні фримени вирушають на мандри й губляться. Вони по-справжньому годяться лише для ритуалів. А ще є окраїни пустелі та всілякі останки, покинуті моїми вовками.
Цієї миті вона відвернулася від нього, але він устиг побачити, яка пристрасть поглинає її. Сіона проходила тяжке випробування.
— У денний час пустеля не надто милосердна, — сказав він. — Це ще одна причина, чому ми подорожуємо вночі. Для фрименів образ дня — це піщаний вітер, що замітає твої сліди.
Коли вона обернулася до нього, в очах блищали сльози, але обличчя було спокійним.
— Хто живе тут тепер? — спитала вона.
— Грифи, деякі нічні тварини, нечисленні рештки рослинного життя з давніх часів, підземні мешканці.
— І це все?
— Так.
— Чому?
— Бо тут вони народились, а я дозволив їм не знати нічого кращого.
Майже повністю стемніло, лише де-не-де спалахували відсвіти, характерні для пустелі в такі моменти. Під час одного такого спалаху він пильно до неї придивився, розпізнавши, що вона досі не зрозуміла другого його послання. Знав, однак, що те послання залягатиме й гноїтиметься в ній.
— Силуети, — нагадала вона. — Що ви сподівалися знайти, коли ми піднімалися сюди?
— Можливо, якихось людей далеко від нас. Ніколи не відомо напевно.