— За давніх часів вони були напрочуд живими, ці фримени, — сказав він, — а їхнє чуття краси обмежувалося тим, що було корисним. Я ніколи не бачив жадібного фримена.
— Що це має означати?
— За давніх днів усе, що ти брав до пустелі, було необхідним, і більше ти нічого не брав. Твоє життя вже не є вільним від речей, Сіоно, інакше б ти не спитала про сигнальні пристрої.
— А чому сигнальні пристрої не є необхідними?
— Вони б нічого тебе не навчили.
Він оминув її, рушив уперед, орієнтуючись на Дороговкази.
— Ходімо. Використаємо цю ніч нам на користь.
Вона поквапом догнала його, підійшла до закаптурованого обличчя.
— Що станеться, якщо я не вивчу вашого клятого уроку?
— Імовірно, помреш, — відповів він.
Це змусило її на якийсь час замовкнути. Ішла поруч, інколи зиркаючи на нього, ігноруючи хробаче тіло й зосередивши увагу на видимих залишках його людської суті. Згодом сказала:
— Рибомовки розповідали, що це ви віддали наказ на те парування, від якого я народилася.
— Це правда.
— Вони кажуть, що ви ведете записи й наказуєте Атрідам, з ким їм паруватися для досягнення вашої мети.
— Це теж правда.
— Отже, Усна історія правдива.
— Я думав, що ти й так, без жодних питань віриш Усній історії.
Її, однак, годі було збити з обраного шляху.
— А якщо хтось відмовиться підкоритися наказові про парування?
— Я даю широку свободу, доки є діти, яких я замовив.
— Замовив? — Вона обурилася.
— Саме так.
— Ви не можете прокрастися до кожної спальні, не можете щохвилини стежити за кожним із нас! Звідки ви знаєте, що ваші накази виконуються?
— Я знаю.
— Тож знаєте, що я ніколи вам не підкорюся!
— Ти хочеш пити, Сіоно?
Питання застало її зненацька.
— Що?
— Люди, які хочуть пити, говорять про воду, а не про секс.
Вона все-таки не застебнула ротового клапана, і він подумав: «Пристрасті Атрідів завжди були сильними, навіть коштом розсудливості».
Через дві години вони вийшли з дюн на метену вітром кам’янисту рівнину. Лето рухався крізь неї, Сіона трималася поруч із ним. Вона часто поглядала на Дороговкази. Зараз обидва місяці низько стояли над горизонтом, а їхнє світло відкидало довгі тіні за кожним валуном.
До певної міри, Лето було навіть легше перетинати таку місцевість, ніж піщану. Тверда кам’яна основа була кращим провідником тепла, ніж пісок. Він міг розпластатися на камені й полегшити працю своїм хімічним фабрикам. Йому не заважали ні дрібні камінці, ні навіть чималі брили.
Зате Сіона мала більше клопоту й кілька разів ледь не підвернула щиколотку.
Він подумав, що рівнина може бути складною для людей, незвичних до неї. Опинившись на голій землі, вони бачать велику пустку, моторошне місце, особливо при місячному світлі. Далекі дюни, відстань до яких, здавалося, не змінювалася, хай скільки пройшов мандрівник, — цілковита порожнеча, як не рахувати начебто споконвічного вітру, кількох кам’яних брил і, коли глянути вгору, немилосердних зірок. Це була пустеля пустелі.
— От де фрименська музика набула вічної самотності, — сказав він, — не на дюнах. Тут справді вчишся думати, що небеса мусять бути звуком проточної води й полегшею — будь-якою полегшею — від цього нескінченного вітру.
Навіть це не нагадало їй про лицевий клапан. Лето почав утрачати надію.
Коли їх застав ранок, вони вже далеко пройшли рівниною.
Лето зупинився біля трьох великих брил, тісно притиснутих разом. Одна з них була навіть вищою за Лето. Сіона на мить сперлася об нього, цей жест трохи додав Лето надії. Вона відразу ж відсунулася і вибралася на найвищу брилу. Він стежив, як вона там обертається, вивчаючи ландшафт.
Навіть не дивлячись туди, Лето знав, що вона бачить: піщана курява в повітрі, наче імла, закривала схід сонця. Усе інше — лише рівнина й вітер.
Камінь під ним був холодним від свіжості пустельного ранку. Через холод повітря стало значно сухішим, і йому було приємно. Якби не Сіона, він пішов би далі, але вона помітно виснажилася. Ще раз сперлася об нього, спустившись із брили. Минула майже хвилина, перш ніж він зрозумів, що вона до чогось прислухається.
— Що ти чуєш? — спитав він.
— У вас там грюкає всередині, — сонно промовила вона.
— Вогонь ніколи повністю не гасне.
Це її зацікавило. Вона відсунулася від його боку та обійшла довкола, щоб глянути в обличчя.
— Вогонь?
— Усередині кожної живої істоти палає вогонь. У когось повільніший, у когось швидший. Мій — гарячіший, ніж у більшості.
Вона міцно охопила плечі, скоцюрбившись від холоду.