Контраст.
Стіл додав цікаву нотку до цієї початкової думки. Розкидані на ньому предмети наче мали втілювати й демонструвати ідею безладу. Тонкі аркуші кристалічного паперу майже цілком покривали стіл, тільки де-не-де залишаючи проблиск дерева. Частина цих аркушів була дрібно задрукована. Айдаго розпізнав слова на галаху та чотирьох інших мовах, зокрема й рідкісній проміжній мові Перта. Частина аркушів містила нарисовані плани, деякі з них були покриті квапливими мазками пензля в замашистому стилі Бене Ґессерит. Найцікавішими ж були згорнуті в білі сувої приблизно метрової довжини тривимірні роздруківки з нелегального комп’ютера. Він підозрював, що термінал прихований за панеллю однієї зі стін.
Юна вісниця Монео кашлянула, щоб вивести Айдаго із задуми.
— Що мені переказати Монео у відповідь? — спитала вона.
Айдаго втупився їй в обличчя.
— Ви хотіли б завагітніти від мене? — спитав він.
— Командире! — Вона, очевидно, була шокована не стільки його словами, скільки тим, що вони прозвучали non sequitur[7] — ні сіло ні впало.
— Ах, так, — промовив Айдаго. — Монео. Що ми скажемо Монео?
— Він чекає вашої відповіді, Командире.
— Чи справді є якийсь сенс у моїй відповіді? — спитав Айдаго.
— Монео звелів мені повідомити, що він хоче поговорити з вами й леді Хві водночас.
Айдаго відчув непевний підйом зацікавлення.
— Хві з ним?
— Її викликали, Командире. — Вісниця знову кашлянула. — Командир бажає, щоб я відвідала його пізніше, цієї ночі?
— Ні, однак дякую. Я змінив рішення.
Він подумав, що вона добре приховала розчарування, але голос став офіційно формальним.
— Мені переказати Монео, що ви прийдете?
— Так. — Він відпустив її помахом руки.
Після її відходу міркував, чи не проігнорувати цей виклик. Але його цікавість наростала. Монео хоче поговорити з ним у присутності Хві? Навіщо? Думає, що це змусить Айдаго до втечі? Він ковтнув слину. Зі згадкою про Хві порожнеча в його грудях наповнилася. Цю звістку не можна проігнорувати. Якась страшна сила пов’язала його з Хві.
Підвівся, його м’язи заклякли від довгого сидіння. Його гнала цікавість і в’язь тієї сили. Вийшов до коридору, не звернув уваги на зацікавлені погляди вартівниць, повз яких проходив, — і та непоборна внутрішня сила потягла його до робочого кабінету Монео.
Коли Айдаго ввійшов до кімнати, Хві вже була там. Зайняла місце за протилежним від Монео кінцем захаращеного стола, підібгавши ніжки в червоних кімнатних черевичках під сіру подушку. Ледь Айдаго встиг роздивитися, що Хві вдягнена в довгу коричневу сукню з плетеним зеленим поясом, як вона обернулася, і він не міг уже бачити нічого, крім її обличчя. Її губи беззвучно промовили його ім’я.
«Навіть вона вже чула», — подумав він.
Як не дивно, ця думка додала йому сил. Усі його сьогоднішні міркування почали по-новому переформовуватися в його свідомості.
— Прошу, сідай, Дункане, — сказав Монео. Жестом вказав на подушку поруч із Хві. Його голос звучав якось дивно, запинаючись, з інтонаціями, які мало хто, крім Лето, помічав у нього. Не відривав погляду від заваленого паперами столу. Надвечірнє сонячне проміння кидало на цей балаган схожу на павука тінь від золотого преспап’є у формі фантастичного дерева з самоцвітами плодів, що здіймалося над полум’яно-кристалічною горою.
Айдаго сів на подушку, дивлячись, як Хві очима слідкує за тим, як він сідає. Потім вона перевела погляд на Монео, а Дункан помітив на її обличчі гнів. Звичний білий однострій Монео був розстебнутий зверху, відкриваючи поморщену шию й частку підгорля. Айдаго глянув йому в очі, змушуючи розпочати розмову.
Монео відповів на його погляд, зауваживши, що Айдаго досі одягнений у той самий чорний однострій, що й уранці. Спереду навіть залишився невеликий брудний слід, після того як Монео кинув його на підлогу в коридорі. Проте Айдаго не мав уже древнього Атрідівського ножа. Це стурбувало Монео.
— Те, що я зробив зранку, непростиме, — сказав Монео. — Тому я й не прошу пробачення. Просто прошу, щоб ти спробував зрозуміти.
Як помітив Айдаго, Хві не здивував такий вступ. Можна було зрозуміти, про що розмовляли ці двоє до його приходу.
Айдаго не відповів, і Монео продовжив:
— Я не мав права вселити в тебе почуття меншовартості.
Слова й поведінка Монео здалися Айдаго дивними. Він досі відчував, що ним маніпулюють, що він декласований і потрапив не у свій час, але більше не підозрював, що Монео з ним грається. Щось звело мажордома до кам’янистого підґрунтя щирості. Це усвідомлення поєднало всесвіт Лето, смертоносний еротизм Рибомовок, незаперечну чесність Хві — усе — у новий взаємозв’язок, форму, яку Айдаго відчував, що зрозумів. Так, наче вони троє у цій кімнаті були останніми справжніми людьми у всьому Всесвіті. Він заговорив із нещирим самозасудженням: