Выбрать главу

— Він відповідає за те, що зробив із собою. — Монео підняв очі, його погляд був крижаним. — Дункане, ти не маєш відваги довідатися, навіщо він це з собою зробив!

— А ти маєш? — спитав Айдаго.

— Коли я був дуже сердитим, — сказав Монео, — а він побачив себе моїми очима, то спитав: «Як ти смієш на мене ображатися?» І тоді, — Монео ковтнув слину, — він зробив так, що я глянув на жахіття… яке він бачив. — На очах Монео виступили сльози, потекли йому по щоках. — Я міг тільки втішатися тим, що не мусив ухвалювати рішення… що міг вдовольнитися тим, аби бути послідовником.

— Я відчула його, — прошепотіла Хві.

— То ти розумієш? — спитав її Монео.

— Ще не бачивши нічого, я зрозуміла, — сказала вона.

Монео тихим голосом проказав:

— Я ледь не помер через це. Я… — Здригнувся, тоді глянув на Айдаго. — Ти не смієш…

— До дідька вас усіх! — відрізав Дункан. Відвернувся і стрімко вийшов із кімнати.

Хві провела його поглядом, повним страждання.

— Ох, Дункане, — прошепотіла вона.

— Бачиш? — спитав Монео. — Ти помилялася. Ні ти, ні Рибомовки не змогли пом’якшити його. Але ти, Хві, лише посприяла його знищенню.

Хві повернула страдницьке обличчя до Монео.

— Я більше не зустрічатимусь із ним, — сказала вона.

Перехід назад до свого помешкання видався для Айдаго найтяжчим з усього, що він пам’ятав. Намагався уявити, що його обличчя — пласталева маска, яка сковує риси, приховуючи внутрішню бурю. Жодна вартівниця, яку він минав, не мала помітити його болю. Він не знав, що більшість із них безпомилково відгадувала його емоції та співчувала командиру. Усі вони вислухали короткі виклади про Дунканів і навчилися добре їх читати.

У коридорі біля свого помешкання Айдаго зіткнувся з Нейлою, що повільно рухалася йому назустріч. Щось у її обличчі, виразі нерішучості та втрати, на мить його затримало і майже вивело з внутрішнього зосередження.

— Подруго? — покликав він, зупинившись за кілька кроків від неї.

Вона глянула на нього з виразом розпізнавання на квадратному обличчі.

«Який же дивний вигляд у цієї жінки», — подумав він.

— Я більше не Подруга, — сказала вона й пройшла повз нього коридором.

Айдаго обернувся на підборах і дивився, як та віддаляється, — масивні плечі, тяжке відчуття страшної мускулатури.

«Навіщо її вивели?» — міркував він.

Але ця думка швидко промайнула. Його власні турботи повернулися з куди більшою силою. Він ступив кілька кроків до дверей, увійшов до свого помешкання.

Усередині він якусь мить стояв, опустивши стиснуті в кулаках руки.

«Більше ніщо мене не пов’язує з жодним часом», — подумав він. Як не дивно, ця думка не давала йому полегшення. Проте знав: те, що він зробив, звільнить Хві від кохання до нього. Його принизили. Невдовзі вона думатиме про нього лише як про малого дратівливого дурника, бранця власних емоцій. Відчував, що він щезає з її нагальних турбот.

«І цей бідний Монео!»

Айдаго відчував, що сформувало гнучкого мажордома. Обов’язок і відповідальність. Яка безпечна пристань у часи тяжких рішень.

«Я теж колись був таким, — подумав Айдаго. — Але це було в іншому житті, за інших часів».

* * *

Час від часу Дункани питають мене, чи розумію я екзотичні ідеї з нашого минулого? А якщо розумію, то чому не можу їх пояснити? Дункани вірять, що знання детерміноване. Я ж намагаюся розповісти їм, що всі слова пластичні. Образи слів починають деформуватися в мить їхнього промовляння. Ідеї, вбудовані в мову, потребують саме цієї конкретної мови для свого висловлення. Саме це є квінтесенцією слова «екзотичний». Бачите, як воно починає деформуватися? Переклад судомиться в присутності екзотичного. Галах, яким я говорю, нав’язує себе. Це зовнішня рамка взаємозв’язків, особлива система. Небезпека чаїться у всіх системах. Системи охоплюють невивчені вірування своїх творців. Прийми систему, погодься з її переконаннями — і цим ти допоможеш посилити опір змінам. Чи послужать якійсь меті мої пояснення Дунканам, що для деяких речей не існує мов? Ах! Але Дункани вірять, що я володію всіма мовами.

Викрадені журнали

Минули два повні дні та дві ночі, а Сіона так і не здогадалася запечатати лицеву маску, втрачаючи дорогоцінну воду з кожним подихом. Знадобилося фрименське напучування дітям, аби вона згадала батькові слова. Лето врешті заговорив до неї на третій ранок їхнього переходу, коли вони зупинилися в тіні валуна на шмаганій вітром рівнині ергу.

— Бережи кожен подих, бо він забирає тепло й вологу твого життя, — промовив Лето.