Топрі автоматично кивнув, проте Нейла похитала головою.
Сіона всміхнулася їй:
— Ти не завжди погоджуєшся з моїми рішеннями, правда, Нейло?
— Ні. — Вона сказала це всупереч власній волі.
— Ти ніколи не намагалася приховати свого несхвалення, а все-таки підкорялася мені. Чому?
— Бо я присяглася.
— Але ж я сказала, що цього не досить.
Нейла знала, що пітніє, знала, що це її видає, проте не могла ворухнутися. «Що я маю зробити? Я поклялася Богові, що підкорятимусь Сіоні, але не можу їй цього сказати».
— Мусиш відповісти на моє питання, — промовила Сіона. — Я наказую.
Нейла стримала дихання. То була дилема, якої вона найбільше боялася. Виходу не було. Вона мовчки помолилася і тихо сказала:
— Я присягла Богові, що підкорятимусь тобі.
Від радості Сіона плеснула руками й засміялася.
— Я знала!
Топрі захихотів.
— Стули пельку, Топрі, — сказала Сіона. — Я намагалася дати урок тобі. Ти не віриш нікому, навіть самому собі.
— Але я…
— Тихо, кажу! Нейла вірить. Я вірю. Саме це нас поєднує. Віра.
Це застало Топрі зненацька.
— Віра? Ти віриш у…
— Не в Бога-Імператора, дурню ти! Ми віримо, що вища сила поборе тирана-хробака. Ця вища сила — це ми.
Нейла зі здриганням зітхнула.
— Усе гаразд, Нейло, — промовила Сіона. — Мені однаково, звідки ти черпаєш свої сили, доки ти віриш.
Нейла змусила себе всміхнутися, тоді вищирилася. Ніколи ще її так не вражала мудрість Владики. «Я можу казати правду, і це працює лише на мого Бога!»
— Я покажу тобі, що знайшла в цих книжках, — сказала Сіона. Жестом указала на кілька аркушів звичайного паперу на столі. — Закладене між сторінками.
Нейла обійшла стіл і зверху глянула на нього.
— По-перше, оце. — Сіона підняла предмет, якого Нейла не помітила. То було тоненьке пасомце чогось… і щось наче…
— Квітка? — спитала Нейла.
— Це лежало між двома аркушами паперу. На папері було написано таке.
Сіона нахилилася над столом і прочитала:
— Пасмо волосся Ганіми з квіткою зірочника, яку вона колись принесла мені.
Дивлячись на Нейлу, Сіона сказала:
— Наш Бог-Імператор виявив сентиментальність. Це слабкість, якої я від нього не очікувала.
— Ганіма? — спитала Нейла.
— Його сестра! Згадай Усну історію.
— О… о, так. Молитва до Ганіми.
— А зараз послухай це. — Сіона взяла другий аркуш і прочитала з нього:
Берег піщаний, сірий, наче мертва щока,
Зелений потік припливу віддзеркалює хвилі хмар,
Стою на темному мокрому краю.
Холодна піна миє пальці моїх ніг.
Я відчуваю дим дерева-плавника.
Сіона знову глянула на Нейлу.
— Це названо «Слова, які я написав, довідавшись про смерть Ганіми». Що ти думаєш про це?
— Він… він любив свою сестру.
— Так! Він здатний любити. О так! Тепер він наш.
* * *
Час від часу я дозволяю собі сафарі, в які не може вибратися жодна інша істота. Прориваюся всередину, тримаючись осі моїх спогадів. Наче школяр, що звітує про подорожі на канікулах, вибираю тему. Нехай це будуть… жінки-інтелектуалки! Пірнаю в океан предків. Я велика крилата риба в глибинах. Рот моєї свідомості розкривається, і я заковтую знахідки! Інколи… інколи я шукаю конкретних осіб, записаних у наших історичних анналах. Яка це таємна радість — наново пережити життя такої людини, глузуючи з намірянь науковців сформувати її біографію.
Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язків, що зараз вимагалися від нього. Богу-Імператору потрібен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…
Ліфт тихо ковзнув униз з досконалою іксіанською бездоганністю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:
— Монео! Інколи я думаю, що тебе створили іксіани!
Монео відчув, що ліфт зупинився. Двері розчинилися. Крізь крипту він глянув на затінену брилу на Королівському Повозі. Ніщо не вказувало, що Лето помітив його прихід. Монео зітхнув і розпочав довге блукання крізь лункий морок. На підлозі біля повозу лежало тіло. Déjà vu ні до чого. Просто звична картина.
Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:
— Ти не любиш цього місця, Монео. Я це бачу.
— Ні, Владико.
Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос із того наївного минулого. А голос Бога-Імператора відповів:
— Ти не вважаєш мавзолей гарним місцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескінченної сили.
Монео згадав, як сильно хотілося йому змінити тему.