Знав, що їм доведеться провести на ергу ще три дні та три ночі, перш ніж вони дістануться води. Настав уже п’ятий ранок, відколи вони покинули вежу Малої Цитаделі. Уночі ввійшли між невисокі піщані насипи. Це не були дюни, але попереду можна було розгледіти і дюни, і навіть рештки Хаббанійського хребта, видимого як тонка далека уривчаста лінія, якщо знати, куди дивитися. Тепер Сіона опускала ротовий клапан свого дистикоста, лише щоб виразно говорити. І говорила почорнілими та скривавленими губами.
«У неї спрага відчаю, — подумав він, дозволяючи своїм чуттям вивчити місцевість довкола. — Невдовзі вона дійде до моменту кризи». Чуття підказували йому, що вони й досі самі на краю рівнини. Світанок настав лише хвилину тому. Низькі сонячні промені відбивалися від пилових стовпів, що викручувалися, здіймалися й опускалися під нескінченним вітром. Його чуття відфільтрували вітер, давши змогу почути інші звуки: тяжке дихання Сіони, шурхіт, з яким дрібний пісок сипався з валуна біля них, шум від тертя його масивного тіла об тонкий шар піску.
Сіона відсунула вбік лицеву маску, але долонею тримала її напоготові, щоб швидко повернути на місце.
— Скільки ще потрібно часу, щоб ми дійшли до води? — спитала вона.
— Три ночі.
— Немає кращого напрямку?
— Немає.
Вона почала цінувати фрименську ощадливість при передачі важливої інформації. Жадібно висмоктала кілька крапель зі своєї водокишені.
Лето розпізнав послання, вкладене в ці рухи, — знайомий жест фрименів в екстремальних умовах. Тепер Сіона повністю усвідомлювала спільний досвід своїх предків, патієх, спрагу на краю смерті.
Кілька крапель у водокишені закінчилися. Він почув, як вона всмоктує повітря. Повернула маску на місце й сказала приглушеним голосом:
— Я не впораюся, так?
Лето заглянув їй в очі, помітив там ясність думок, викликану близькістю смерті, проникливу свідомість, якої рідко вдається досягти інакше. Ця свідомість підсилювала лише те, що було потрібне для виживання. Сіона занурилася в тедах ріагрімі, муку, що відкриває розум. Невдовзі доведеться ухвалити остаточне рішення, яке, їй здавалося, вона вже ухвалила. З цих ознак Лето знав, що тепер мусить ставитися до Сіони з надзвичайною чемністю. Він повинен щиро відповісти на кожне питання, бо в кожному з них чаїться присуд.
— Не впораюсь? — наполягала вона.
У її відчаї все ще лишалася тінь надії.
— Нема нічого певного, — сказав він.
Його відповідь довела її до розпачу.
Це не було заміром Лето, але він знав, як часто трапляється, що точну, хоч і двозначну відповідь приймають за підтвердження найглибших страхів.
Вона зітхнула.
Спробувала ще раз приглушеним маскою голосом.
— Ви мали якісь особливі наміри щодо мене в розплідній програмі.
Це не було питанням.
— Усі люди мають наміри, — відповів він їй.
— Але ви хотіли моєї повної згоди.
— Це правда.
— Як ви могли очікувати згоди, знаючи, що я все у вас ненавиджу? Будьте зі мною щирим!
— Тринога згоди опирається на бажання, дані та сумніви. Точність і чесність не мають із цим нічого спільного.
— Будь ласка, не сперечайтеся зі мною. Ви ж знаєте, що я помираю.
— Я надто тебе шаную, щоб сперечатися.
Він трохи підняв передні сегменти, вивчаючи вітер. Той уже ніс денну спеку, але й надто багато вологи, щоб бути йому приємним. Це нагадало Лето: що більше він наказував контролювати погоду, то сильніше вона вимагала контролю. Абсолюти лише тяжіли до неясності.
— Ви кажете, що не сперечаєтеся зі мною, але…
— Суперечка зачиняє двері чуттів, — промовив він, опускаючись назад на землю. — Вона завжди маскує насилля. Суперечка, що надто затягується, неодмінно призводить до насилля. Я не маю жодних насильницьких намірів стосовно тебе.
— Що ви маєте на увазі під бажанням, даними й сумнівами?
— Бажання зближує учасників. Дані визначають межі їхнього діалогу. Сумніви формують питання.
Вона підійшла ближче, щоб глянути йому в очі менш ніж із метрової відстані.
«Як дивно, — подумав він, — що така ненависть може настільки суміщатися з надією, благоговінням і страхом».
— Ви можете врятувати мене?
— На це є спосіб.
Сіона кивнула, а він зрозумів, що вона зробила неправильний висновок.
— Ви хочете виміняти це за мою згоду! — звинуватила вона його.
— Ні.
— Якщо я пройду ваше випробування…
— Це не моє випробування.
— Чиє ж?
— Воно походить від наших спільних предків.
Сіона опустилася, сіла на холодний камінь і мовчала, ще не готова просити відпочинку у виступі його теплого переднього сегмента. Лето подумав, що от-от з її горла вирветься тихий крик. Зараз працюють її сумніви. Вона вже почала міркувати, чи він справді пасує до її образу Великого Тирана. Глянула на нього з тією жорстокою ясністю, яку він уже в неї розпізнав.