— Ти теж могла їх урятувати.
Вона зціпила кулаки, притисла їх до скронь, гнівно дивлячись на нього:
— Але ви все знали!
— Сіоно!
— Невже я мусила дізнатися про це так? — прошепотіла вона.
Він промовчав, змушуючи її саму відповісти на власне питання. Вона повинна сама розпізнати, що його первинна свідомість працює на фрименський лад і що хижак, подібно до страшних машин її апокаліптичного видіння, може рухатися за будь-якою істотою, яка зоставляє сліди.
— Золотий Шлях, — прошепотіла вона. — Я можу його відчути. — Тоді, дивлячись на нього: — Це так жорстоко!
— Виживання завжди жорстоке.
— Вони не могли сховатися, — прошепотіла вона. Тоді голосно: — Що ви зробили зі мною?
— Ти намагалася бути фрименською бунтівницею, — відповів він. — Фримени мали майже неймовірне вміння читати знаки в пустелі. Могли прочитати навіть легенькі сліди вітру на піску.
Він бачив у ній початки каяття, докорів сумління, спогади про мертвих товаришів, які пропливали в її свідомості. Говорив швидко, знаючи, що невдовзі надійде черга почуття провини, а тоді гніву на нього:
— Хіба ти мені б повірила, якби я просто привів тебе сюди й розповів?
Докори сумління накрили її з головою. Розтулила губи за маскою і судомно зітхнула.
— Ти ще не вижила в пустелі, — перестеріг він її.
Поступово її дрижання затихло. Фрименські інстинкти, які він змусив у ній працювати, подарували звичне заспокоєння.
— Я виживу, — сказала вона. Зустрілася з ним поглядом. — Ви читаєте нас по емоціях, чи не так?
— Вони — запалювачі думки, — відповів він. — Я можу розпізнати найменший поведінковий нюанс через його емоційне походження.
Бачив, що вона приймає свою наготу так само, як приймав її Монео: зі страхом і ненавистю. Це не мало особливого значення. Він дослідив їхнє майбутнє. Так, вона мала б вижити в його пустелі, бо її сліди лягали на пісок поруч із ним… але він не бачив її тіла над цими слідами. Однак одразу ж за прокладеною стежкою Лето розгледів раптовий отвір там, де раніше все було прихованим. Смертний крик Антеак відбився луною в його пророчій свідомості… і з’явився рій нападниць-Рибомовок!
«Наближається Малкі, — подумав він. — Ми зустрінемося знову, Малкі і я».
Лето розплющив зовнішні очі й побачив, що Сіона все ще на нього дивиться.
— Я досі вас ненавиджу! — сказала вона.
— Ти ненавидиш вимушену жорстокість хижака.
Вона промовила з їдким натхненням:
— Але я бачила дещо інше! Ви не можете простежити за моїми слідами!
— Саме тому ти мусиш розмножуватися і зберегти цю рису.
Він не встиг договорити, як пішов дощ. Раптове потемніння захмареного неба й злива впали на них одночасно. Хоча Лето й відчув відхилення погодного контролю, небезпека застала його зненацька. Він знав, що час від часу в Сар’єрі дощило, дощ швидко рідшав, а вода тим часом стікала й щезала. Кілька калюж висохне, коли повернеться сонце. Часто злива навіть не торкалася землі; це був примарний дощ, який випаровувався, тільки-но зіткнувшись із перегрітим повітряним шаром одразу ж над поверхнею пустелі, а тоді розсіювався на вітрі. Але цей дощ промочив його.
Сіона відкинула свій лицевий клапан і жадібно підняла обличчя, ловлячи водні потоки та навіть не помічаючи їхнього впливу на Лето.
Коли перші краплі вразили його, прорвавшись крізь прикриття з піщаної форелі, він застиг і згорнувся у болісний клубок. Різні потяги піщаної форелі та піщаного черва надали слову «біль» нового значення. Він відчував, що розірваний на шмаття. Піщана форель хотіла кинутися до води й поглинути її в капсули. Піщаний черв відчув смертне змочування. Звивисті цівки синього диму забили з кожного місця, де його торкнувся дощ. Внутрішні механізми його тіла почали витворювати справжню есенцію прянощів. Лето лежав у калюжах води, а над ним здіймався синій дим. Він звивався і стогнав.
Хмари пропливли. Минуло кілька хвилин, перш ніж Сіона помітила, що йому недобре.
— Що з вами?
Він не мав сил відповісти. Дощ перестав, але залишалася вода на каменях і в калюжах довкола нього й під ним. Тікати не було куди.
Сіона бачила, як синій дим звивається над кожним місцем, де його торкнулася вода.
— Це ж вода!
Праворуч здіймалося невелике підвищення поверхні, звідки вода стекла. Він болісно потягся туди, стогнучи при кожній новій калюжі. Коли дістався підвищення, там було майже сухо. Біль повільно відступив, і тоді він зрозумів, що Сіона стоїть просто перед ним. Вивчала його, прикриваючись удаваною турботою.
— Чому вода вам шкодить?