«Шкодить? Яке невідповідне слово!» Та годі було ухилитися від її питань. Тепер вона знала достатньо, щоб шукати відповіді. Цю відповідь можна знайти. Затинаючись, він пояснив зв’язок піщаної форелі та піщаного черва з водою. Вона мовчки його вислухала.
— Але волога, яку ви мені дали…
— Вона буферизована й замаскована прянощами.
— Чому ж ви ризикуєте тут без свого повозу?
— Не можна бути фрименом у Цитаделі чи на повозі.
Сіона кивнула.
Він бачив, що в її очах знову спалахнуло полум’я бунту. Не мусила почуватися винною чи залежною. Вона більше не могла уникнути віри в його Золотий Шлях, але яка різниця? Неможливо вибачити його жорстокі вчинки! Вона мала право його відкинути, відмовити в місці у своїй сім’ї. Він не був людиною, був геть не таким, як вона. І вона дізналася таємницю його згуби! Оточи його водою, знищ його пустелю, знерухом його в канаві агонії! Невже вона думала, що приховала від нього думки, коли відвернулася?
«І що я можу з цим зробити? — питав він себе. — Тепер вона мусить жити, а я тим часом мушу демонструвати ненасилля».
Тепер, коли він дещо знав про натуру Сіони, як же легко було здатися, сліпо зануритися у власні думки. Яка ж вона чарівлива, ця спокуса жити лише у своїх спогадах, але його дітям досі був потрібен черговий урок — урок на власному прикладі, щоб уникнути останньої загрози на Золотому Шляху.
«Яке болісне рішення!» Він відчув нову хвилю співчуття до Бене Ґессерит. Труднощі, що постали перед ним, були схожі на ті, які пережили вони, зіткнувшись із існуванням Муад’Діба. «Він був остаточною метою їхньої розплідної програми — його батько, — і вони теж не могли його врятувати».
«Крізь вилом пройдемо, або тілами…»[10] — подумав він і придушив криву посмішку, викликану власним лицедійством.
* * *
За умови достатньої кількості часу для зміни поколінь хижак викликає у своїй здобичі особливе пристосування заради виживання. Через циклічну операцію зворотного зв’язку це пристосування викликає також зміну хижака, який наново змінює здобич і так далі… Багато потужних сил діють так само. Серед них і релігії.
— Владика наказав передати, що ваша донька жива.
Нейла промовила це послання Монео співучим голосом, дивлячись при цьому вниз, крізь письмовий стіл у кабінеті на його постать серед хаосу нотаток, документів і комунікаційних пристроїв.
Монео сильно стис разом долоні й опустив голову, втупившись у нарисовану надвечірнім сонцем видовжену тінь коштовного дерева його преспап’є.
Не дивлячись на кремезну Нейлу, що стояла перед ним із належною увагою, він спитав:
— Вони обоє повернулися до Цитаделі?
— Так.
Монео виглянув у вікно ліворуч від нього, насправді не помічаючи ні тонкої межової лінії темряви, що нависла над горизонтом Сар’єру, ні жадібного вітру, який збирав піщані зерна з кожної вершини дюни.
— Що зі справою, про яку ми розмовляли раніше? — спитав він.
— Усе готово.
— Дуже добре. — Він відпустив її помахом руки, але Нейла далі стояла перед ним. Монео здивовано придивився до неї, уперше, відколи вона ввійшла.
— Я мушу особисто брати участь у цьому, — вона ковтнула слину, — «весіллі»?
— Так наказав Владика Лето. Ти будеш там єдиною озброєною лазерострілом. Це честь.
Вона не рухалася, її погляд зосередився на чомусь над головою Монео.
— Так? — підігнав він її.
Велика, освітлена зверху щелепа Нейли конвульсивно здригнулася, і вона сказала:
— Він Бог, а я смертна.
Обернулася на місці та вийшла з кабінету.
На якусь мить Монео невпевнено завагався: що непокоїть цю масивну Рибомовку? Але його думки, як стрілка компаса, потяглися до Сіони.
«Вона вижила, як і я». Тепер Сіона мала внутрішнє чуття, яке казало їй, що Золотий Шлях зостався неперервним. «Як і я». Він не відчув у цьому жодної єдності, нічого, що наблизило б його до рідної дочки. Це був тягар і необхідне приборкання її бунтівничої натури. Жоден Атрід ніколи не піде проти Золотого Шляху. Лето подбав про це!
Монео пам’ятав власні бунтівні дні. Щоночі інше ліжко й постійна потреба втечі. Павутиння минулого прилипло до його мозку й зоставалося там, хай як він намагався струснути ці надокучливі спогади.
«Сіону зачинено в клітці. Як мене зачинено в клітці. Як бідного Лето зачинено в клітці».
Вечірнє бемкання дзвона перервало його думки, активувавши заодно світло в кабінеті. Глянув униз, на все ще не виконану роботу з приготувань до весілля Бога-Імператора і Хві Норі. Стільки справ! Натиснув кнопку виклику й попросив аколітку-Рибомовку, що з’явилася за сигналом, принести склянку води, а тоді запросити Дункана Айдаго до його кабінету.
10
«Крізь вилом пройдемо — або тілами / Своїми замуруємо його!» Шекспір, «Генріх V», переклад Віктора Ружицького.