— Замолоду я багато подорожував з його наказу. Навіть довірив своє життя пливучій мушлі річкового корабля, а пізніше вийшов у море, береги якого губилися під час переправи.
Кажучи це, Монео відчув, що він тернувся об якусь глибоку правду всередині Владики Лето. Це відчуття змусило Монео поринути в мрії, у думки про далеку планету, де він перепливав через море. Першого вечора цієї переправи стався шторм, і десь у глибині корабля зазвучало роздратоване непевне «суг-суг-суг-суг-суг», з яким працювали двигуни. Він стояв на палубі з капітаном. Його мозок постійно зосереджувався на звуку двигуна, що відступав і повертався, як перенапружені зелено-чорні водяні гори: вони відступали й наступали, повторюючись і повторюючись. Кожен удар кіля розривав тіло моря, як замашний кулак. Це був шалений рух, промокле здригання, вгору… вгору, вниз! Його легені боліли від придушеного страху. Корабель, що стрибав по хвилях, і море, яке намагалося його потопити, — дикі вибухи жорстокої води, година за годиною, білі пухирі морської піни спливають із палуб, тоді ще одне море й ще одне…
Це все було ключем до Бога-Імператора.
«Він одночасно і шторм, і корабель».
Монео зосередився на Айдаго, що сидів за столом навпроти нього в холодному світлі робочого кабінету. Чоловік і не здригнувся, але в ньому відчувалася якась жадоба.
— То ти не допоможеш мені довідатися, чого не навчився інший Дункан Айдаго, — сказав він.
— Чого ж, допоможу.
— То яку науку я завжди провалював?
— Науку довіряти.
Айдаго відкинувся від стола й зиркнув на Монео. Коли видобув голос, він виявився шорстким і хрипким.
— Я сказав би, що довіряв аж надміру.
Монео був невблаганним.
— Але як ти довіряв?
— Що ти хочеш цим сказати?
Монео поклав руки на коліна.
— Ти вибирав друзів-чоловіків з огляду на їхню спроможність битися і помирати на боці справедливості, як ти її бачив. Вибирав жінок, що могли доповнити твій чоловічий образ, який ти сам собі створив. Ти не допускав жодної різниці, що могла походити з доброї волі.
У дверях до кабінету Монео щось ворухнулося. Він підняв очі й побачив, як входить Сіона. Вона зупинилася, вперши руку в бік.
— Що, батьку, бачу, ти знову за свої старі трюки.
Айдаго різко обернувся і глянув на дівчину.
Монео пильно її вивчав, шукаючи ознак зміни. Вона скупалася і вдягла свіжий однострій, чорно-золотий, як у командирок Рибомовок, але її обличчя та руки все ще зберігали сліди пустельного випробування. Схудла, вилиці випиналися. Мазь не надто змогла замаскувати тріщини на губах. На руках виступили жили. Її очі здавалися древніми, а вираз обличчя був як у людини, що спробувала гіркого осаду.
— Я слухала вас обох, — сказала вона. Опустила руку, ступила кілька кроків углиб кімнати. — Як ти смієш говорити про добру волю, батьку?
Айдаго зауважив її однострій. Замислено стиснув губи. Командирка Рибомовок? Сіона?
— Розумію твою гіркоту, — промовив Монео. — Я пережив подібні почуття, коли…
— Справді? — Вона підійшла ближче, зупинившись біля Айдаго, що далі задумливо дивився на неї.
— Я неймовірно радий бачити тебе живою, — сказав Монео.
— Яке ж це задоволення для тебе — бачити мене в безпеці, на службі в Бога-Імператора, — промовила вона. — Ти довго чекав на дитину — і глянь! Дивись, якого успіху я досягла. — Вона поволі оберталася, демонструючи свій однострій. — Командирка Рибомовок — з однією підлеглою, а все-таки командирка.
Монео змусив себе говорити холодно й офіційно.
— Сядь.
— Я краще постою.
Айдаго закинув голову назад, а вона зиркнула згори вниз на його обличчя.
— Ах, Дункан Айдаго, призначений мені в пару. Тобі не здається це цікавим, Дункане? Владика Лето каже, що з часом я впишуся в командні структури Рибомовок. Наразі я маю одну ад’ютантку. Знаєш Рибомовку на ім’я Нейла, Дункане?
Айдаго кивнув.
— Справді? Я думала, можливо, це я її не знаю. — Сіона глянула на Монео. — Я знаю її, батьку?
Монео знизав плечима.
— Але ж ти кажеш про довіру, батьку, — промовила Сіона. — Кому довіряє могутній міністр Монео?
Айдаго повернувся, щоб побачити, як вплинули ці слова на мажордома. Обличчя Монео, здавалося, зараз лусне від стримуваних емоцій. Гнів? Ні… щось інше.
— Я довіряю Богу-Імператору, — сказав Монео. — І, сподіваючись, що це навчить чогось вас обох, я тут, аби передати вам його побажання.
— Його побажання! — глузливо промовила Сіона. — Чуєш, Дункане? Накази Бога-Імператора тепер називаються побажаннями.
— Викладай, — сказав Айдаго. — Я знаю, що вибір у нас невеликий.