— Це питання довіри, — сказала Сіона. — Кому він довіряє?
— Мене змусять їхати з твоєю донькою? — натиснув Айдаго.
Сіона підвелася.
— Або погоджуємося, або його воїнство зв’яже нас і доставить куди слід якомога незручнішим методом. Можеш прочитати це на його обличчі.
— То я справді не маю вибору? — спитав Айдаго.
— Маєш той самий вибір, що й усі, — відповіла Сіона. — Померти зараз чи пізніше.
Айдаго далі не зводив очей з Монео.
— Які твої справжні наміри, Монео? Не задовольниш моєї цікавості?
— Цікавість утримала при житті багатьох людей, коли все інше підвело, — сказав Монео. — Я намагаюся втримати тебе при житті, Дункане. Ніколи досі я цього не робив.
* * *
Знадобилося майже тисячоліття, аби курява давньої всепланетної пустелі Дюни зникла з атмосфери, осівши на ґрунт і воду, що зв’язали її. Минуло майже двадцять п’ять століть, відколи на Арракісі востаннє бачили вітер, званий «піскозубом». Під час однієї тільки бурі цей вітер здіймав у повітря двадцять мільярдів тонн пилу. Тоді небо часто мало сріблясту барву. Фримени казали: «Пустеля — це хірург, який зрізає шкіру, аби з’ясувати, що під нею». Планета і люди складалися з численних шарів. Їх можна було побачити. Мій Сар’єр — лише слабке відлуння минулого. Сьогодні я мушу бути «піскозубом».
— Ти відіслав їх до Туоно, не порадившися зі мною? Як це несподівано, Монео! Ти давно вже не робив нічого настільки самостійного.
Монео стояв на відстані приблизно десяти кроків від Лето в похмурому центрі крипти. Схилив голову, вдавшись до всіх йому відомих прийомів, аби не тремтіти, знаючи, що Бог-Імператор може розгледіти й витлумачити навіть це. Було близько півночі. Лето змусив свого мажордома чекати й чекати.
— Молюся, щоб не образити цим мого Владику, — сказав Монео.
— Ти мене розвеселив, але не захоплюйся цим надміру. Останнім часом я не можу відрізнити смішного від сумного.
— Пробачте мені, Владико, — прошепотів Монео.
— За що ти просиш пробачення? Мусиш завжди вимагати присуду? Не може твій світ просто існувати?
Монео підняв погляд на те страхітливе закаптуроване обличчя. «Він одночасно шторм і корабель. Захід сонця існує сам собою». Монео відчував, що стоїть на краю разючих одкровень. Очі Бога-Імператора заглибилися в нього, пропікаючи, вивчаючи.
— Владико, чого ви хотіли від мене?
— Щоб ти повірив у себе.
Відчуваючи, що в ньому наростає внутрішній вибух, Монео сказав:
— Отже, те, що я не порадився з вами, перш ніж…
— Як тебе просвітило, Монео! Дрібні душі, що прагнуть влади над іншими, спершу нищать ту віру в себе, яку можуть мати ці інші.
Ці слова вразили Монео. Він почув у них і звинувачення, і каяття. Відчув, як гасне те, що майже збагнув, — одночасно і страшне, і нескінченно бажане. Намагався знайти слова відповіді, але його мозок зоставався порожнім. Можливо, якщо він спитає Бога-Імператора…
— Владико, якби ви тільки виклали мені свої думки про…
— Мої думки зникають при контакті з ними!
Лето вдивлявся в Монео. Якими дивними були очі Монео, посаджені над яструбиним Атрідівським носом, — живі, неідеальні очі на обличчі з напрочуд правильними рисами. Чи почув Монео ритмічне биття пульсу: «Наближається Малкі! Наближається Малкі! Наближається Малкі!»?
Монео хотілося кричати від муки. Те, що він відчував, повністю зникло! Притулив обидві долоні до вуст.
— Твій світ — це двомірна клепсидра, — звинуватив його Лето. — Чому ти намагаєшся стримати пісок?
Монео опустив руки й зітхнув.
— Ви хотіли б почути про весільні плани, Владико?
— Не будь надокучливим! Де Хві?
— Рибомовки готують її до…
— Ти узгоджував з нею плани?
— Так, Владико.
— Вона погодила їх?
— Так, Владико, але дорікнула мені, що я надто дбаю про кількість справ, а не про їхню якість.
— Хіба ж вона не чудова, Монео? Вона помітила неспокій серед Рибомовок?
— Думаю, що так, Владико.
— Ідея мого одруження їх непокоїть.
— Тому я й відіслав Дункана, Владико.
— Звичайно, що так, і Сіону разом із ним…
— Владико, я знаю, що ви її випробували, а вона…
— Вона відчуває Золотий Шлях так само, як ти, Монео.
— Чому ж я боюся її, Владико?
— Бо ти понад усе цінуєш раціональність.
— Але ж я не знаю раціональної причини мого страху, Владико!
Лето посміхнувся. Це наче гратися в надувні кубики[11] в нескінченній чаші. Емоції Монео були чудесною п’єсою, виконуваною тільки на цій сцені. Як близько він підходив до краю, ніколи не помічаючи його!