— Мені вже розповідали про грифів, — холодно відповіла вона.
Айдаго помітив піт на її верхній губі. Від вартівниць, що тісно їх обступили, ішов гострий запах поту.
Його свідомість не могла втриматися, щоб не звертати пильної уваги на різницю між минулим і цим часом. Сумнівні дистикости, які вони носили, були радше для виду, ніж для ефективного збереження тілесної води. Жоден справжній фримен не довірив би свого життя одному з них, навіть тут, де в повітрі пахло водою. А Рибомовки з підрозділу Нейли не йшли по-фрименськи тихо. Цокотіли між собою, як малі діти.
Сіона йшла поруч із ним, занурившись у похмуру відстороненість, часто пильно вдивляючись у широку мускулисту спину Нейли, яка випереджала загін на кілька кроків.
«Що пов’язувало цих двох жінок?» — питав себе Айдаго. Нейла здавалася цілковито відданою Сіоні, дослухалася до кожного її слова, підкорювалася кожній примсі, яку тільки озвучувала Сіона… окрім хіба того, що Нейла не відступала від наказів, які привели їх до села Туоно. Та все-таки Нейла корилася Сіоні й називала її «командиркою». Між ними було щось дуже глибоке, і воно викликало в Нейли острах і благоговіння.
Врешті вони дісталися схилу, що спускався до села й стіни позаду нього. З висоти польоту Туоно здавалося громадою блискучих прямокутників одразу ж за тінню стіни. Але звідси, зблизька, перетворилося на купку напівзруйнованих хатчин, ще жалюгідніших через спроби якось їх прикрасити. Шматочки блискучих мінералів й уламки металевих відходів, викладені на стінах будинків, складалися в узори. Пошарпаний зелений прапор на металевому стовпі тріпотів на даху найвищої будівлі. Повів вітру приніс до ніздрів Айдаго запах смітників і неприкритих вигрібних ям. Центральна вулиця села, яка лежала перед загоном, тяглася крізь рідко порослий травою пісок, закінчуючись рваним краєм побитої бруківки.
Виряджена в накидки делегація очікувала поблизу будинку з зеленим прапором. Стояли напоготові, а між ними вісниця-Рибомовка, послана Нейлою поперед загону. Усі інші були чоловіками, Айдаго нарахував їх восьмеро. Їхній одяг нагадував автентичні фрименські накидки темно-коричневого кольору. Під каптуром одного з членів делегації можна було розгледіти зелену головну пов’язку — без сумніву, наїб. Збоку чекали діти з квітами. З бічних вуличок позаду визирали жінки в чорних каптурах. Уся ця сцена викликала в Айдаго тривожне почуття.
— Покінчимо з цим якомога швидше, — сказала Сіона.
Нейла кивнула й повела їхній загін униз схилом на вулицю. Сіона й Айдаго відставали від неї на кілька кроків. Решта Рибомовок ішла позаду, зараз вони замовкли і з неприхованою цікавістю зиркали довкола.
Коли Нейла наблизилася до делегації, чоловік у зеленій пов’язці виступив уперед і вклонився. Рухався, як дідуган, але Айдаго побачив, що він зовсім не старий, середнього віку, щоки гладкі й не поморщені, широкий ніс без мозолів від водотрубки, а очі! Виразно видно зіниці, бо очі не були цілковито синіми на знак залежності від прянощів. Це були карі очі. Карі очі у фримена!
— Я Ґарун, — сказав чоловік, коли Нейла зупинилася перед ним. — Я наїб цього місця. По-фрименськи вітаю вас у Туоно.
Нейла через плече вказала на Сіону й Айдаго, що зупинилися відразу за нею.
— Чи готові помешкання для гостей?
— Ми, фримени, відомі своєю гостинністю, — сказав Ґарун. — Усе готове.
Айдаго втягнув носом кислі запахи й звуки цього місця. Зазирнув крізь розчинені вікна всередину будинку з прапором, праворуч від них. Атрідівський прапор повіває над цим? Крізь вікно можна було розгледіти аудиторію з низькою стелею, у далекому кінці зали напівкругла оркестрова яма оббігала невелике підвищення. Він побачив ряди крісел, темно-бордовий килим на підлозі. Разом це скидалося на сценічну залу, місце розваг туристів.
Звук човгання змусив Айдаго повернутися до Ґаруна. Діти обступили делегацію, простягаючи в брудних руках пучки яскравих червоних квітів. Квіти були прив’ялими.
Ґарун звернувся до Сіони, правильно розпізнавши золоту облямівку командирки Рибомовок на її однострої.
— Хотіли б ви побачити видовище з нашими фрименськими ритуалами? — спитав він. — Можливо, музику? Танці?
Нейла прийняла китицю квітів від одного з дітей, понюхала їх і чхнула.
Ще один хлопчисько простяг квіти Сіоні, здійнявши заодно на неї широко розплющені очі. Вона взяла квіти, не дивлячись на дитину. Айдаго помахом руки відігнав дітлахів, коли вони його оточили. Дітлашня вагалася, витріщаючись на нього, тоді оминула його й побігла до решти вартівниць.