— Але Сіона… Владико, боюся, що вона не служить вам усім серцем. А Нейла…
— Нейла не сміє завагатися.
— Владико, дозвольте влаштувати ваше весілля в якомусь іншому місці.
— Ні!
— Владико, я знаю, що ваше видіння показало вам…
— Золотий Шлях триває, Монео. Ти знаєш це так само, як і я.
Монео зітхнув.
— Нескінченність належить вам, Владико. Я не ставлю під сумнів…
Він не договорив, бо жахливе тремтяче ревіння сколихнуло вежу, стаючи дедалі гучнішим.
Вони обидва повернулися в бік звуку — плюмаж синьо-оранжевого світла, наповнюючи все довкола вируванням ударних хвиль, опускався в пустелю менш ніж за кілометр на південь від них.
— Ах, прибуває мій гість, — сказав Лето. — Монео, рушай униз моїм повозом. Назад забирай тільки Малкі. Скажи гільдієрам, що вони заслужили моє прощення, а тоді відішли їх геть.
— Ваше про… так, Владико! Але якщо вони знають таємницю…
— Вони служать мені, Монео. Ти мусиш чинити так само. Достав мені Малкі.
Монео слухняно підійшов до повозу, що лежав у тіні з протилежного боку покою. Вибрався на нього, дивлячись, як паща ночі розкривається в Стіні. Виступ для посадки висунувся в ніч. Повіз, як пір’їнка, виплив назовні й під кутом полетів до ліхтера Гільдії, що вертикально стояв на піску, наче зменшена копія вежі Малої Цитаделі.
Лето стежив з балкона, його передні сегменти легко здійнялися, щоб забезпечити кращий кут огляду. Своїм гострим зором він розгледів білий рух Монео, який стояв на повозі в місячному світлі. Довгоногі прислужники Гільдії вийшли з ношами, помістили їх на повіз, постояли ще мить, розмовляючи з Монео. Коли вони відійшли, Лето згорнув бульбашкове покривало повозу й побачив відбите від нього світло місяця. За його відданим подумки сигналом повіз із вантажем повернувся на виступ для посадки. Ліхтер Гільдії здійнявся з гучним гуркотом, а Лето тим часом вивів повіз на світло кімнати, закривши за ним вхід. Лето розгорнув бульбашкове покривало. Тручись об скрипучий пісок, він підповз до нош і підняв свої передні сегменти, аби глянути на Малкі, що лежав наче уві сні, прикріплений до нош широкими сірими еластичними в’язями. Обличчя Малкі було попелястим, у темному волоссі проступила сивина.
«Як же він постарів», — подумав Лето.
Монео спустився з повозу й оглянувся на чоловіка на ношах.
— Він поранений, Владико. Вони хотіли послати лікаря…
— Вони хотіли послати шпигуна.
Лето вивчав Малкі — темна поморщена шкіра, запалі щоки, гострий ніс дуже контрастували із заокругленим овалом обличчя. Густі брови стали майже білими. Зостався тільки не вичерпаний досі тестостерон.
Малкі розплющив очі. Який це шок — побачити зло в цих карих оленячих очах! Кутки вуст Малкі розтяглися в посмішці.
— Владика Лето. — Голос Малкі був ледь гучнішим за хрипкий шепіт. Перевів погляд праворуч, зосередившись на мажордомові. — І Монео. Даруйте, що не встаю.
— Тобі боляче? — спитав Лето.
— Інколи. — Очі Малкі ворухнулися, він пильно оглянув усе довкола. — Де гурії?
— Боюся, що мушу відмовити тобі в цьому задоволенні, Малкі.
— Це й на краще, — прохрипів Малкі. — Я й справді не почуваюся на силах їх удовольнити. Ті, кого ти послав по мене, Лето, не були гуріями.
— Вони професіоналки в послуху мені, — сказав Лето.
— То були криваві мисливиці!
— Мисливицею була Антеак. Мої Рибомовки — лише чистильна команда.
Монео переводив погляд з одного співрозмовника на іншого, туди й назад. У цій розмові були тривожні нотки. Попри хрипіння, голос Малкі звучав майже безтурботно… але в нього завжди так. Небезпечний чоловік!
— Якраз перед твоїм прибуттям ми розмовляли з Монео про Нескінченність, — сказав Лето.
— Бідний Монео, — прокоментував Малкі.
Лето посміхнувся.
— Пам’ятаєш, Малкі? Якось ти просив мене продемонструвати Нескінченність.
— А ти відповів, що не існує Нескінченності, яку можна продемонструвати. — Малкі перевів погляд на Монео. — Лето любить гратися парадоксами. Знає всі мовні трюки, які будь-коли було винайдено.
Монео придушив вибух гніву. Він почувався зайвим у цій розмові, на цьому полі розваги вищих істот. Малкі та Бог-Імператор, наче двоє давніх друзів, із задоволенням згадували спільне минуле.
— Монео звинувачує мене, що я — єдиний володар Вічності, — сказав Лето. — Не вірить, що має стільки ж Нескінченності, як і я.
Малкі зиркнув на Лето.
— Бачиш, Монео? Бачиш, як він уміло грається словами?
— Розкажи мені про свою небогу Хві Норі, — попрохав Лето.