— Це правда, Лето, що вони казали? Ти хочеш побратися з ніжною Хві?
— Це правда.
Малкі захихотів, тоді скривився від болю.
— Вони страшенно мене покалічили, Лето, — прохрипів він. Тоді прошепотів: — А скажи-но, старий хробаче…
Монео перехопило подих.
Малкі перечекав хвилю, аби біль минувся, тоді сказав:
— Скажи-но мені, старий хробаче, чи у твоєму страхітливому тілі приховується страхітливий пеніс? Ото буде шок для ніжної Хві!
— Я давним-давно розповів тобі всю правду, — промовив Лето.
— Ніхто не розповідає правди, — прохрипів Малкі.
— Ти часто казав мені правду, — відповів Лето. — Навіть якщо сам цього не знав.
— Це тому, що ти спритніший за решту нас.
— Розповіси мені про Хві?
— Думаю, ти вже все знаєш.
— Я хотів би почути це від тебе, — промовив Лето. — Ви дістали допомогу від тлейлаксу?
— Вони дали нам знання, більш нічого. Усе інше ми зробили самі.
— Я так і думав, що це не тлейлаксанських рук справа.
Монео не міг більше стримувати своєї цікавості.
— Владико, що це про Хві та тлейлаксу? Навіщо ви…
— Ото ж бо й воно, Монео, давній друзяко, — сказав Малкі, повівши очима в бік мажордома. — Не знаєш, що він…
— Я ніколи не був тобі другом! — відрізав Монео.
— Тоді компаньйоном серед гурій, — уточнив Малкі.
— Владико, — сказав Монео, звернувшись до Лето, — чому ви говорите про…
— Шшш, Монео, — утихомирив його Лето. — Втомлюємо твого давнього компаньйона, а я ще багато чого хотів би від нього довідатися.
— Ти не задумувався, Лето, — спитав Малкі, — чому Монео ніколи не намагався вирвати в тебе всієї дульпанії?
— Чого вирвати? — перепитав Монео.
— Це ще одне старе слівце Лето, — пояснив Малкі. — Дуля і панія — дульпанія. Досконало. Чому тобі не перейменувати свою Імперію, Лето? Велика Дульпанія!
Лето здійняв руку, наказуючи Монео мовчати.
— Розповіси мені, Малкі? Про Хві?
— Просто кілька маленьких клітин мого тіла, — сказав Малкі. — Тоді дбайливе виховання, старанна освіта — усе цілковито протилежне твоєму давньому друзяці Малкі. Ми зробили це все у не-місці, де ти не міг нічого побачити!
— Але я зауважив, як щось зникає, — промовив Лето.
— Не-місце? — спитав Монео, коли значення слів Малкі дійшло до нього. — Ти? Ти й Хві…
— Це той обрис, який я бачив у тінях, — сказав Лето.
Монео не бачив нічого, крім обличчя Лето.
— Владико, я скасую шлюб. Накажу…
— Ти нічого такого не зробиш!
— Але ж, Владико, якщо вона й Малкі…
— Монео! — прохрипів Малкі. — Твій Владика наказує, а ти мусиш коритися!
Цей глузливий тон! Монео люто зиркнув на Малкі.
— Цілковита протилежність Малкі, — промовив Лето. — Невже ти цього не чув?
— Що може бути кращим? — спитав Малкі.
— Але ж, безперечно, Владико, якщо ви тепер знаєте…
— Монео, — сказав Лето, — ти починаєш мене дратувати.
Монео присоромлено замовк.
— Так краще, — промовив Лето. — Знаєш, Монео, якось десятки тисячоліть тому, коли ще був іншою особою, я припустився помилки.
— Ти й помилка? — глузливо прокоментував Малкі.
Лето лише всміхнувся.
— Мою помилку компенсував той чудовий спосіб, яким я її виставив.
— Словесні трюки, — шпигнув Малкі.
— І справді! От що я сказав: «Теперішнє — це бентега, майбутнє — мрія; тільки пам’ять може відкрити сенс життя». Хіба ж не чудові слова, Малкі?
— Надзвичайні, старий хробаче.
Монео затулив рота долонею.
— Але мої слова були нерозумною брехнею, — продовжив Лето. — Я й тоді це знав, та ці чудові слова мене приворожили. Жодна пам’ять не відкриває жодних сенсів. Без страждання духу, що є безсловесним досвідом, ніде немає жодного значення.
— Я не розумію значення страждання, завданого твоїми кривавими Рибомовками, — сказав Малкі.
— Ти не відчуваєш жодного страждання, — відповів Лето.
— Був би ти в моїй шкурі…
— Це лише фізичний біль, — сказав Лето. — Він скоро минеться.
— Коли ж я пізнаю страждання? — спитав Малкі.
— Можливо, пізніше.
Лето відхилив передні сегменти від Малкі, глянув Монео в очі.
— Ти справді служиш Золотому Шляху, Монео?
— Ах, Золотий Шлях, — кепкував Малкі.
— Ви знаєте, що так, Владико.
— Тоді мусиш поклястися мені, — промовив Лето, — те, про що ти тут дізнався, ніколи не може злетіти з твоїх губ. Не смієш це висловити ні словом, ні знаком.
— Клянуся, Владико.
— Він клянеться, Владико, — насмішкувато сказав Малкі.
Одна з дрібних ручок Лето вказала на Малкі, що лежав, вглядаючись у гострий профіль обличчя під сірим каптуром.