— Він казав, що ти найкращий митець у вивченні душі, насамперед власної душі.
— Але ж дядько Малкі заперечував, що сам має душу!
Вона відчула шорсткість у його голосі, але це її не зупинило.
— А все-таки я думаю, що він мав рацію. Ти геній душі, блискучий геній.
— Потрібна лише некваплива витривала твердість, — заперечив він. — Не блиск.
Вони дісталися довгого підйому до вершини окружної Стіни Сар’єру. Він опустив колеса повозу й деактивував силові підвіски.
Хві говорила тихо, її голос ледь здіймався над скрипінням коліс повозу й тупотом ніг, що бігли довкола них.
— Хай там як, я можу називати тебе коханим?
Він відповів із забутим стисканням у горлі, що не було вже повністю людським.
— Так.
— Я народилася іксіанкою, коханий, — сказала вона. — Чому ж я не поділяю їхнього механістичного погляду на наш Усесвіт? Ти знаєш цей погляд, Лето, коханий?
Він міг лише дивитися на неї.
— Я щоразу відчуваю надприродне, — промовила вона.
Голос Лето скреготів, здаючись сердитим навіть йому самому.
— Кожна людина творить власне надприродне.
— Не гнівайся на мене, коханий.
Знову це жахливе скреготіння.
— Я не можу гніватися на тебе.
— Але щось колись сталося між тобою та Малкі, — промовила вона. — Він ніколи не розповів би мені, що саме, лише сказав, що часто міркує, чому ти його пощадив.
— Через те, чого він навчив мене.
— Що сталося між вами, коханий?
— Я волів би не говорити про Малкі.
— Прошу, коханий. Я вважаю це достатньо важливим для себе, щоб знати.
— Я натякнув Малкі, що можуть існувати речі, яких люди не повинні винаходити.
— І це все?
— Ні. — Він говорив неохоче. — Мої слова його розсердили. Він сказав: «Думаєш, у світі без птахів люди не винайшли б літальних апаратів! Який же ти дурень! Люди можуть винайти все!»
— Він назвав тебе дурнем? — У голосі Хві був шок.
— Він мав рацію. І, хоча заперечував це, казав правду. Він навчив мене, що існує причина тікати від винаходів.
— Отже, ти боїшся іксіан?
— Звісно, боюся! Вони можуть винайти катастрофу.
— А що ж ти можеш зробити?
— Бігти швидше. Історія — це постійний біг наввипередки між винаходом і катастрофою. Освіта допомагає, але її ніколи не достатньо. Мусиш іще й бігти.
— Ти ділишся зі мною душею, коханий. Ти знаєш це?
Лето відвів від неї очі та втупився в спину Монео, придивляючись до рухів мажордома, що видавали наявність якихось прихованих таємниць. Процесія спустилася з першого пологого схилу. Тепер дорога повертала, починаючи підйом на Західну Кільцеву Стіну. Монео рухався так, як робив це завжди, ставлячи одну стопу перед іншою, стежачи за поверхнею, на яку ступав, але в мажордомові з’явилося щось нове. Лето відчув, що він віддаляється, що чоловіка вже не вдовольняє йти поруч із закаптурованим обличчям його Владики, він уже не намагається дорівнятися долі свого господаря. Далеко на сході чекав Сар’єр. Далеко на заході була річка, плантації. Монео не дивився ні праворуч, ні ліворуч. Він бачив іншу мету.
— Ти не відповідаєш мені, — сказала Хві.
— Ти вже знаєш відповідь.
— Так. Я почала дещо в тобі розуміти, — промовила вона. — Я відчуваю деякі твої страхи. І думаю, що вже знаю, де ти живеш.
Він кинув на неї здивований погляд і виявив, що не може відірвати його. Це було дивовижно. Не міг відвести від неї очей. Його пройняв глибокий страх, відчув, як тремтять руки.
— Ти живеш там, де страх перед буттям і любов до буття поєднуються, усе в одній особі.
Він не міг навіть кліпнути.
— Ти містик, — сказала вона, — лагідний до себе лише тому, що ти в центрі всесвіту і дивишся назовні, дивишся так, як цього не може ніхто інший. Ти боїшся поділитися цим, а все-таки хочеш цього поділу більше, ніж будь-чого іншого.
— Що ти побачила? — прошепотів він.
— Я не маю ні внутрішніх очей, ні внутрішніх голосів, — відповіла вона. — Але я бачила мого Владику Лето, душу якого я люблю, і знаю тепер єдину річ, яку ти справді розумієш.
Він відірвав від неї погляд, боячись того, що вона могла сказати. Дрижання рук передалося всьому його передньому сегменту.
— Любов — ось те, що ти розумієш, — сказала вона. — Любов, і це все.
Його руки перестали тремтіти. По щоках стікали сльози. Коли сльози торкалися його каптура, вивергалися цівки синього диму. Він відчув печіння і був вдячним за біль.
— Ти маєш віру в життя, — промовила Хві. — Я знаю, що відвага любити може приховуватися лише в цій вірі.
Вона простягла ліву руку й стерла сльози з його щік. Для нього виявилося несподіванкою, що оболонка не зреагувала як зазвичай, закрившись від дотику.